Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 81

Одумались. Хутко навіть. Послали радіосигнал на базу, звідки його повернули назад на «Салют». Короткий і недвозначний: «Просимо вислати для перевірки корабля ваших людей». Усього-на-всього: для перевірки. Що ж, капранг-2 Серж Сікора не любить зволікати з отакими речами. Шлюпку спушено, молодий матрос у сірому бушлаті зістрибує на хитке її дно, береться за весла і задирає голову: хто ще?

Другий по вірьовчаному трапу злазить у шлюпку капітан-лейтенант Ґудзь, молоденький офіцер з білим кашкетом на голові. І нарешті третім…

Може, й не треба третього? Ґудзь — бойовий хлопець, від його пильного ока не сховається жодна каверза іноземця. Зазирне у кожну шпарину, в кожен відсік. Але ні, що там за шамотіння на палубі? Президент — він стоїть з кількома офіцерами біля борту — бачить якогось дивного, сивого чоловіка в строгому чорному костюмі. Чоловік вийшов з надбудови, він важко пересуває ноги, він хоче негайно щось сказати панові Президентові. У цю ж мить, не зволікаючи ні хвилі, щоб не скоїлося страхітливе лихо, щоб корабель з білими бортами і білими надбудовами не одержав права на вхід до Севастопольського порту.

— Пане Президенте… дозвольте мені пояснити… — видушує з себе старий чоловік у чорному. — Я — Пауль Реттіган, Президент ордена «Мажестік-12», ми колись з вами в Вашингтоні…

— О, я пам’ятаю, пане бароне Реттіган, — радо вітається до старого Президент України, — ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?

— Так, я командор ордену… Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети — моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас… прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов’язаним… я мушу, пане Президент!

Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар «Мажестік-12», мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.

Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий… десь він читав про білий колір… Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?