Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 80

Йому дали сигнал по гучномовцю: негайно зупинитися! Одначе корабель продовжував розворот, німо й незворушно, з мовчазним зухвальство/велетня, якому все байдуже. Якась нікчемна сіра букашка наважилася видавати такому красеню свої накази!

Зв’язалися з Севастополем. В штабі українського флоту зчинилася тривога. Вдарено на сполох. Президент у морі, а чужоземний корабель не зважає на веління військової влади.

В ефір полетів строгіший наказ:

— Якщо не зупинитесь, застосуємо зброю!

Та все було дарма. Корабель-красень уже показав корму і весело, а, може, й зневажливо, майнув прапорцем з юту. Господи, це ж прапор близького чорноморського сусіда, а сусід — член Союзу Східний; Держав, і те що він, корабель, зараз отак зухвало поводиться, чи й намагається втекти, уникнути зустрічі з прикордонним кораблем України… Тут щось не так. Застереження «космічного брата» було зроблене недаремно. На цьому кораблі, напевно ж, заборонений вантаж, а в його трюмах, цілком можливо, причаїлися волонтери. І якщо їх не зупинити, вони висадяться на кримську землю, вони можуть піти в гори і сховаються в лісах, вони оголосять на весь світ про «бунт кримського населення», вони скористаються з привезених розщеплених матеріалів, і хто знає яка лиха зброя з’явиться на півдні України.

Ця думка змигнули в голові Президента, як спалах болю. Ситуація вмить стала драматичною, ситуація нагадала про загрозу державі, якою він керував. І які тяжкі наслідки можуть виникнути в міжнародному плані, як заверещать східні агентства преси, скільки бруду буде вилито на Україну за «порушення прав людини в Чорному морі».

Належало показати не тільки цьому кораблеві-зухвальцю, а й усьому світові, що Україна — не з останніх на планеті, і зараз уже йдеться, зрештою, не про порушення міжнародного права і міжнародного регламенту, зараз в повітрі потягнуло близькою пожежею, конфліктом планетарного масштабу.

— Може, дайте сигнал, як положено? — звернувся Президент до командира «Салюту» капранга Сержа Сікори. — Наприклад, холостим пострілом?

У Сікори була та ж сама думка. З носової гармати гримнув постріл, і легенький димок поплив над хвилями. Луна наче хлюпнулася об високий білий борт іноземця. Це вже був не жарт. Біля рятівних шлюпок заметушилися постаті в сірих робах, з капітанського віконця визирнула голова, почулися вигуки команд, гуркіт заліза. Президент підняв бінокля. Що вони там намислили? Розчохляють… ні, не шлюпку, не рятівний плотик, розчохляють гармату!

І одразу ж шарахнув лункий постріл у відповідь.

Це що? Обмін люб’язностями? Чи заклик до дуелі? Небувале нахабство у світовій практиці судноплавства. Президент і командир «Салюта» перезирнулися в знетямі.

— Боюся, це найгірший варіант з того, що ми почули в кают-компанії, — сказав Президент. — Передайте в штаб флоту: за наказом Президента висилайте загін бойових вертольотів! Зробити обліт корабля — порушника! Тримати зв’язок з Президентом!

За чверть години деренчливий туркіт вертольотів розпанахав морську тишу. Три гелікоптери з профілями хижих щук випірнули наче з-під води й забаражували над білобортним велетнем. Із «Салюта» було чути, як котрась із машин, опустившись мало не до самої капітанської рубки іноземця, сипнула вниз рубаними англійськими фразами. «Молодці наші хлопці! — подумав Президент, не відриваючи від очей морського бінокля. — На міжнародному сленгу шпарять. Хай ті одумаються».