Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 27

— Годі ходити! — рявкнув голосом утопельника. — Де той каплей? Сюди його! Негайно сюди!

Серж, увійшовши до кабінету, самим нутром відчув переміну атмосфери…

— Слухаю вас, товаришу адмірал! — Клацнув він закаблуками, і очі його засяяли дикуватим блиском.

— Слухай, каплей… — підвівся з-за столу командувач. Подумав коротку хвилю, пожував сухими губами. — Ти справді пам’ятаєш, що з вами скоїлося… як ти кажеш: сьогодні… ні, вчора вранці?

— Абсолютно все!

— Викладуй. Точно, строго і не бійся мене, — змусив себе до кволої посмішки командувач. — Я можу повірити тобі. Хочу повірити.

В цих словах Сержеві вчулася надія. Він описав пережите ним попереднього дня. Отой човен з чорною обшивкою, що пронісся по лівому борту, потім другий човен по правому борту, і оту велетенську чорну хмару на півнеба, і отой провал пам’яті, шалене падіння в якусь наче прірву, і затим — ясне ранкове сонце над морем.

Командувач вийшов з-за столу, встав біля Сержа, глянув йому в лице.

— Мені здається, що за вами стежили. Могло це бути? Могло… Отже хтось вистежив вас, хтось атакував, хтось пожбурив у страхітливу пустку чи, як тепер модно казати: в часову дірку.

— Так точно, хтось нас пожбурив.

— І ці ж сили через півстоліття повернули вас назад, на те саме місце. — Командувач потер собі долонею чоло. — Так, це ми з’ясували. Тоді запитаємо себе далі, каплей: це могли бути тільки великі сили. Вірно?

— Абсолютно, товаришу командувач.

— Даю тобі завдання: ти повинен ті сили — хочу вірити, що це благородні, добрі сили! — покликати нам на допомогу. Вони нам потрібні, каплей! За всяку ціну шукай вихід на них. Я певен, що вони й далі стежать за тобою і за твоїм кораблем. Хто твій командир?

— Капітан 2 рангу Віктор Степанович Севастьянов.

— Чи не твій родич? — швидко повернувся командувач до свого заступника.

— Батько, — Я ж сказав: усміхнене контр-адмі-рал.

— Поздоровляю! — сказав коротко командувач. — Наказую: негайно зв’язатися з ним! І нехай «Салют» входить у гавань. До четвертої площадки.

Щоб ніяких формальностей. Це наші люди, наш корабель. Дійте!

* * *

До будинку штабу під’їздить кортеж машин. Це з аеродрому Бельбек. Привезено містера Реттігана, голову могутнього американського синдикату «Мажестік-12», фактичного володаря Америки, та, власне, й усього західного світу. У нього непросте завдання, з яким він навіть не криється. У Вашингтоні занепокоєні активністю чеченських терористів, які захопили лінійний крейсер «Звитяжний».

Всевладного американського політика-бізнесме-на супроводить в дорозі його син-художник, теж досить відомий за океаном. Він худорбастий з виду, хворобливо блідий.

Татусь же нівроку. Сивувате, їжачком волосся, боксерські плечі, рішуча хода, вольовий погляд. Штабні офіцери заводять його на другий поверх до командувача. Реттіган в світло-бежевому цивільному костюмі, але відчувається характер військової людини.