Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 146

— Що вам треба? — видушив з себе Теренс.

— Ваш лист.

— Не знаю вас… І який лист?

— До вашої нареченої… яка поселилася в монастирі. — Пика розпливлася в бундючній посмішці. — Ви мене забули, Теренс Реттіган? — Молодик у кедах і обтріпаних джинсах поважки встав з табурета, наблизився до художника. — Бруно Рідер з охорони Магістра. Посланий особисто начальником охорони Францем Вернером. Ми з вами зустрічалися в головному гроті. Пам’ятаєте?

Все згадалося. Цей плюгавець Бруно завжди терся в головному гроті, маючи при боці важкий «вальтер» — любив хизуватися ним, справжньою німецькою зброєю! Його побоювалися навіть магістрові охоронці. Тепер прийшов за чимось незрозумілим… A-а, лист до Віри!.. Що за дика вимога? І де тутешня поліція? Де влада? Саме зухвальство і «лицарські» амбіції…

— Ви чули, що я сказав? — повторив стримано, але з натиском джинсовий лобуряка. — Не маємо часу на розбалакування. Викличте її сюди з монастиря. — Він бридливо огледівся по халупі. — Розумію, дружині славного майстра не личить заходити в такі апартаменти. Але вона, здається, стала черницею. По-нашому, якщо ви не забули свою німецьку мову — «менхін».

— Нащо вона вам? Хочете викрасти її? Жінку, яка віддалася Богові, яка робить тільки добро людям?..

— Цю тему не обговорюємо.

— А я не напишу листа… ви забули, що ми в цивілізованій країні, що влада може втрутись і… — Теренс задихався від обурення і водночас страху. Раптово спало на думку запитати: — Як ви сюди потрапили? Ваші катакомби в горах.

— Наші катакомби близько, за перевалом, — викривив товсті губи парубок. — Сідайте і пишіть листа. Я пронесу його в монастир. І запам’ятайте: мусите написати так, щоб вона обов’язково з’явилася! Інакше мені доведеться застосувати…

Домовити він не встиг. Його обірвав колючий смішок від порогу:

— Пізно прийшли, гер Бруно. А тепер лицем до стіни!

Теренс ошелешено повернувся до дверей. На ньо-го дивився в веселій зухвалькуватості циганкуватий, веселоокий Зігфрид. Той самий, з яким вони летіли в балоні над морем, падали, тонули… Він стояв, спершись плечем на одвірок, і прицінливо дивився на Бруно. Якщо в гротах побоювалися вульгарного крикуна Бруно Рідера, то Зігфрида, виконавця таємних наказів Магістра, просто панічно боялися. Ось він стоїть наче натягнута тятива лука, весь в напрузі і сторожкій готовності. І очі його немов дивляться в приціл карабіна.

— Ти… Зігфрид? — пролепетав джинсовий. І раптом видавив на вуста криву посмішку: — Та ти ж утік від нас… зрадив… ти ж ферретер! (зрадник).

Зігфрид добув з кишені великий, сріблясто-білий пістолет з глушником. Для певності міцніше накрутив глушник на стволі.

— На коліна, Бруно Рідер!

— Хочеш убити мене? Оберштурмбанфюрер знає, куди я пішов…

— Досі бавитесь у тевтонські ігрища! Германські йолопи! За непослух матимеш кулю в коліно. Першу! Друга — в живіт!

— Не треба!.. Що ти хочеш? Я шукаю фройлян Віру.

— Нащо їм потрібна фрояляйн Віра? — запитав Зігфрид. — Це ми її шукаємо, а тобі нащо?