Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 145

Селищани розповіли йому про жіночий монастир. Був він давній, з дореволюційних часів, всякого довелося йому зазнати. Зазирали сюди німці під час своїх «протибандитських» рейдів, чистили його льохи татари-зрадники, із тих, котрі перекинулися на службу до окупанта, а потому ще й радянська влада попила крові з черниць.

Як було сповістити про себе міс Вірі, Теренс не знав. До настоятельниці його не пустили. Старий ченець при вході, у довгополій рясі і зеленому, оксамитовому каптурі, зажадав пояснень. Почувши, що прибулець хоче дізнатися про одну з черниць, буркнув глухо, що це жіноча обитель, чоловічої статі тут не імєється і бути не може.

Отож Теренс поклав собі набратися терпіння і чекати перед брамою. Добре хоч затінок знайшовся, біля якогось овочевого ларка. Мусить же врешті хтось з’явитися з чернечого царства. Бодай якась жива душа!

Побачив Віруню. Вже сонце стало опадати за далекі гірські кражі, як до брами під’їхав невеличкий, жовтого кольору автобус, і з нього почали вилазити дівчатка в чорних суконьках і чорних беретиках. Як на звичних черниць, здавалися надто юними. Школярки чи що? Взявшись попарно за руки, вони хутенько, з похнюпленими головами, без жодного слова подалися крізь браму на монастирське дворище. Отут і уздрів Теренс свою невловиму любов. Міс Віра, стоячи біля автобуса, самими очима перелічувала підопічних, потім щось сказала одній із старшеньких і зникла в брамі.

Сцена ця відбулася за кілька секунд. Теренс не встиг отямитись. Була й не була. Її поява так вразила художника, що він онімів. Побігти за нею в браму, проскочити в її царство?.. Але ж старий, з густо запеченим обличчям охоронець вже закривав ворота. Все! Зустріч, заради якої промандрував через увесь Крим, розвіялася мов туман. Теренсові аж стогін вихопився з грудей. Перед ним був мур, і подолати його було незмога.

Тоді напала раптова нехіть. Побрів до своєї хатинки на околиці селища, вступив у двір. Дідка-господаря не видно було, мабуть промишляв десь на базарі. В глиняній оселі прохолода, пустка, незастелена постіль. І оце такий сюрприз йому, Лауреату Нобелівської премії, художнику, який своїми грошима (та й, кажучи відверто, неабиякою вродою) міг завоювати найкращу жінку, досягти найвищих висот в суспільстві! Годі, годі!.. Треба мати, якщо не гордість, то, принаймні, бодай трохи відчуття реальності. Тебе тут не хочуть, від тебе тікають світ-за-очі, проти тебе вбираються в чернечу сукню, ховаються у темних закамарках.

Погляд упав на маленьке віконце, пересунувся вбік і…Що це? З сутінків стирчали чоловічі ноги в кедах. Широко розкинуті. Зухвалі, абсолютно непоштиві. І над ними — фізіономія!