Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 148

Правда, віддавати тіло не квапилася. Душу — так. Хай спочиває тут в темній безвісті гір, нікому до її душі нема тепер діла, бо Віруня втратила найдорожче. Втратила коханого. А щоб Бог з часом прийняв її у сім’ю сестер-черниць, мала б зробити для них щось варте доброго слова.

При монастирі вже другий рік існував ліцей православної віри, рідкісне, в деяких інстанціях навіть небажане явище. Дівчатка в ньому проходили весь загальноосвітній курс, як і належало ліцеїсткам, хіба що без всякої оплати за навчання. Єдиною винагородою для монастиря була певність в тому, що юні лицеїстки виростали і навчалися в дусі високо праведному, а в прийдешньому — хай і світському житті — мали вони стати доброчинними громадянками, вихованими в строгих нормах православ’я, мали нести в душах повагу до Спасителя і його заповідей. І лише Бог міг остаточно вирішити, кому з дівчат-ліцеїсток судилося піти шляхом мирського життя, а кому було уготовано вступ в черницьке служіння Богові.

Гарно тут Віруні. Прохолода храму навіває на неї спомини про тишу севастопольської домівки, гамує біль втрати нареченого. Її підопічні дівчатка — чудові, милі створіння. Цілими днями вони або ж сидять за книжками, або з притишеним гомоном порпаються на монастирських угіддях. Не стільки й напорають тієї городини, як наберуться доброго духу від землі.

Віруню погукали до настоятельки. Сухенька стара жінка з сивим волоссям завжди викликала в душах сестер повагу і якесь трепетне чуття остраху. Розповідали, що настоятелька ще дівчиною пережила війну, три роки ходила з мамою і татком партизанськими стежками, аж доки одного дня — точніше то було під вечір — карателі оточили їхній загін в болоті і всіх партизанів до одного постріляли. Загинула б там і юна партизанка, та Бог дарував їй друге життя, накривши тілом вбитої матері. Так і понесла вона в світи переляк і жаль за мамою і татусем. Довгий вік потому промитарствувала по санаторіях прибиральницею, не зазнала ані сімейного щастя, ані справжнього родинного достатку. І ось зараз має під своєю орудою слухняну чернечу паству — тридцять сестер-черниць і стільки ж дівчаток-ліцеї-сток.

— Сідайте, Віро Олегівно, — припросила свою вчительку літня жінка. В монастирському побуті її звали матушкою Серафімою. Хотіла б бачити пані Віруню божою дочкою, своєю сестрою-черницею, хоча й не дуже вірила, що така красуня, маючи диплом у руках, повна житейських радостей, з солідними батьками, та наважиться назавжди переступити поріг Божої оселі. — Хочу передати вам привіт від своєї товаришки із Севастополя. Вона була в цих краях, то ми й зустрілися з нею. Вдома у вас не все гаразд. Мама тяжко захворіла, батько почав пити. Чому ви не напишете їм листа? Не ховайтеся від них. Ми ж Божі слуги і до всіх ідемо з миром.

— Напишу, матінко, — пообіцяла Віруня. — А ще які новини?