Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 143

Неподалік від Севастополя вже другий місяць з напруженням усіх сил працюють жителі міста. Ні для кого не секрет, що від успіху їхнього будівництва залежить найперше щаслива будучина самих мешканців його. Відусюди, з найпотужніших заводів Америки, Німеччини, Великої Британії доставляються сюди будівельні матеріали, Росія не шкодує для будови найкращий сибірський ліс, навіть маленька Португалія, та сама Португалія, син якої Колумб свого часу прорвався крізь плетиво невідомості до берегів Нового Світу, і та пишається своєю участю в севастопольській будові. Обриси споруди, її стрункостанні вежі, її встромлені в небо шпилі не лишають сумніву в тому, що тут виростає колос планетарної електроенергетики. До того ж нового технологічного покоління, нової технічної могутності.

В штабі будівництва не вгаває робота інженерної думки. Тут майже не видно людей — тільки стиха, напружено, з тонким вібруванням і клацанням перемикачів працюють роботи, комп’ютери, телесистеми, які видають на будову найточніші креслення. На екранах виростають обриси потужної електроцентралі, якої ще немає, але яка, втілена в математичних розрахунках, вже постає в усій своїй реальній зримості завтрашнього дня.

В маленькому дерев’яному будиночку на самій будові зібралися будівельники-виконроби. Наче все гаразд. Тут аби встигати за графіком, і щоб фронт робіт розширювався безупинно. Тільки одне лишається неясним: що буде потому? Хто буде господарем цього багатства — ми, українці чи Космос?

Один з виконробів, поважний вусань в оранжевій спецівці, звертається до головного Директора Будови Сергія Сікори:

— Повірте мені, пане Директор, але я ще маю сумнів… Кажуть, що цієї ночі над морем точився бій. Кажуть, якісь «сірі» розбійники хотіли налякати «білих» HJIO. Що буде, якщо «сірі» подужають «білих»? Нащо тоді вся ця праця?

— Ви просто наслухалися радіопередач з Бі-бі-сі, — усміхається самовпевнено Серж. — Розбійники ніколи не зможуть подолати порядок у світі.

— А якщо все-таки? Тут б’єш собі руки, псуєш нерви, а оті «сірі»…

— Без нервів нічого не робиться на землі. Так і в небі також. Згадайте минулу велику війну, друже. На нас сунула така страхітлива сила, докотилася аж сюди, під Севастополь, здавалося, що вже край всьому. Але життя годі було спинити. І ми, чорноморці, тоді рук не опустили і таки побили німців. Бо, думається мені, є в оцьому світі щось головне, є якийсь порядок, якась гармонія, і «сірі» той порядок ніколи не порушать. Тож давайте завершувати роботи на станції. Годі балачок! А якщо вам, друже, буває мулько на душі, раджу вам: уночі вийдіть до моря і погляньте на небо. Яке воно строго правильне, чітко розмальоване, справжній Божий храм! Там — порядок. І великий космічний Розум. Тому й казяться «сірі». Бо хочуть хаосу і нових воєн! Ми це знаємо, друже. Абсолютно все знаємо!