Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 96

— Це лицемірство! — обурився Густав Кірхенбом.

— Їй-право, пане магістр, — сплеснула руками Гельда, — я не смію суперечити вам ні в чому. Ваша воля — моя воля.

В кімнаті вибухнув сміх. Асберівці явно потішалися з Кірхенбома, людини зарозумілої й несимпатичної, до того ж наділеної надто великими повноваженнями. Та й хіба ж словам цього дівчиська бракувало глузду?

Суд затягнувся. Густав Кірхенбом нервував. Нарешті він наказав. вивести Гельду з кімнати. Двоє дебелих хлопців взяли її під руки і виштовхали в коридор. Через півгодини її знову ввели і поставили перед тим самим столом. Магістр, у душі примирений із «зрадницею», а ще більше підкуплений її жіночими звабами, узяв зі столу невеличкий аркушик паперу і зачитав вирок. Гельда визнавалась винною в напівсвідомих, але все ж таки нелояльних діях по відношенню до ордену. За це її засуджували до страти — з вилученням всього майна, яке належало їй і родині. Одначе… — тут на м'ясистому обличчі Густава Кірхенбома лягла поблажлива посмішка, — враховуючи недосвідченість Гельди Губмахер, її молодий вік і головне — її відданість ідеям «Асоціації білої раси», — трибунал вирішив надати Гельді Губмахер можливість виправдати себе перед орденом і Німеччиною, тобто своєю власною поведінкою скасувати вирок. Умова полягала ось у чому: Гельді наказувалося зав'язати тісні стосунки з інженером Ріхтером, завоювати його довіру і в потрібну хвилину, коли того зажадає орден, знешкодити інженера або ж використати його самого і його винахід в інтересах нації.

— Щотижня ви будете складати в штабі звіт про свої дії, — закінчив Густав Кірхенбом. — Тільки сумлінністю й чесністю ви зможете врятувати своє життя і спокій своєї родини. Рішення трибуналу набуває чинності з цієї хвилини. Можете йти, Гельдо Губмахер. Хай живе «Біла зоря»!

Це було п'ять днів тому. А зараз вона стоїть під старим кленом, під мирним деревом своїх дитячих літ, стоїть з сумовито опущеною головою і обдумує свою невеселу долю. Вона мусить діяти. Мусить негайно братися за діло. Такий грізний наказ штабу АСБР.

Діяти — це значить стояти отак під кленом, на холодному осінньому вітрі, кутатись у розкішне (ніколи в житті такого не носила!), подароване братами ордену пальто, ждати високої, плечистої постаті пана інженера і, коли вона з'явиться, коли блиснуть їй назустріч його довірливі очі, зодягти на себе підлу, нікчемну машкару спокусниці.

Дівчина повільно, вся оповита думками, перетинає вулицю. Пухке, русяве волосся вбирає в себе хворобливе світло вуличних ліхтарів. Гарненька, струнка постать приваблює погляди перехожих. Покинута чи зраджена коханим? Так виразно малюється в її постаті смуток, безнадія, весь безмір людських страждань, які не сховати ні під дорогим вбранням, ні під награною байдужістю.

Стала на краю тротуару. Байдужі очі дивляться кудись у порожнечу. «Воля АСБР стане моєю волею». Звідки їй спали на думку ці слова? Воля АСБР… Ах, так, то ж грізні слова клятви, спогад першого посвячення в закони АСБР.

«Воля АСБР стане моєю волею». Вона вже стала її вол» ею. Стала ідолом, який забрав у неї молодість, давши навзамін чадні ночі ресторанних гульбищ, хтиві пики асберівських «лицарів», обіцянки великого раю в майбутньому. А зараз що вона має робити? їй винесено вирок, який вона повинна замінити своїм «благородним» вчинком. Безглуздо, дико, неймовірно! «Ріхтер — неодружений, — сказав їй учора пан Густав. — Ваше знайомство з ним, стара дружба і головне — ваша врода повинні прислужитися організації».