Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 98

— Дивіться, яке розкішне волоссячко в цієї дівчини! — знову підступає до Гельди молодцювата постать у капелюсі. — Жаль, коли вітер розкуйовдить їй зачіску. Може, люба незнайомка ласкаво погодиться скористатися моїм авто? Не треба так соромитися, красуне! Ми ж усі німці. Всі єдинокровні брати…

«Ми ж усі німці!» Мала б зброю — не пошкодувала б кулі для цього нахаби. Пан Густав казав їм, що священні ідеали треба захищати кров'ю. Залізом і кров'ю! Як колись учив німців великий Бісмарк… Хто він, той Бісмарк? Здається, пан Густав згадував щось з історії, вихваляв його, ставив за приклад… А от вона забула. Знає тільки, що німці — велика нація, що треба гуртуватися, треба жорстоко помститися за минулу війну, за відібрані землі…

Ось і ріка. Спить у своїй кам'яній колисці, плямкає уві сні губами. Зрідка вздовж набережної миготять вогні фар, майне якась постать на мосту. Тиша, глухе безлюддя. Але Гельді не страшно й не самотньо. Їй тільки сумно. Дуже сумно і трішки-трішки образливо. Вродлива ж бо вона, навіть у штабі ордену є у неї гарячі поклонники (чи не вони ото й врятували її від тяжкої кари!). Могла б кохатися, мліти від гарячих поцілунків, чадіти любовними ночами в обіймах хлопців. А от іде сама, і тремтить у серці надія, маленька, крихітна надія, що побачить сьогодні пана інженера, почує його рівний, спокійний, такий знайомий і такий дорогий голос, що стане з ним поруч і гляне в його великі очі. Й спитає його… Про що? Про Віллі? Ні, ні, вона навіть не думає зараз про свого Віллі. Це соромно, ганебно, але нічого вона не може вдіяти з собою. Не думає вона про Віллі, от і все. Думає тільки про нього, тільки його голос чує на відстані. Забуло її серце про брата, про матір, про орден, про все на світі — тільки вишукує в пітьмі вистраждану, вимріяну постать, чорнявий чуб і задумливі очі.

І враз (бувають же такі чудеса!) за спиною в Гельди — скажений скрегіт гальм. Вона рвучко повертається і… мало не сліпне. Просто в лице їй б'є фарами машина.

— Гельдо! Це ви, Гельдо? — кричить з відкритих дверцят знайомий голос.

Фари гаснуть, але Гельді здається, що світло підносить її на своїх крилах і кидає в просторінь неба. Гельда чує голос інженера Ріхтера. Це ж він стоїть біля машини і з радістю дивиться на неї. Кинутися б до нього, пригорнутися до його дужих грудей і прошепотіти оте гаряче, таємниче слово, яке кривавим клубком запеклося в її серці. Любий! Але чому він стоїть? Чому не радіє з цієї зустрічі?

Ось він підходить, кладе їй руку на плече, струшує легенько, немов хоче розбудити од сну, повертає до себе її скам'яніле обличчя, довго дивиться на неї. Посміхається.

— Я впізнав ваше волосся, Гельдо, — каже він лагідним голосом.

їй стає млосно. До краю, до неможливості напружується кожна клітина, кожен нерв, вона ловить його слова, вириває їх з його вуст, витлумачує по своєму. Він упізнав її волосся! Серед ночі впізнав! Нащо тут розмови, пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що він не байдужий до неї, ясно, що його очі блукали по нічних закамарках, прагнучи й чекаючи її…