Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 155

— У Штати не полетиш!

— Бруно!..

— Звертай праворуч!.. До мого дому! Швидше! Нас ждуть! — І раптом Крейський вибухнув гнівом: — Я кажу: швидше! Невже ти не розумієш, що сталося? Невже твоя нова посада так засліпила тобі очі?

— Звідки ти це знаєш?

— Я все знаю, хлопче, — опав голосом старий інженер. — Я знаю, що вони влаштували судилище над тобою, аби забрати твої папери й замести сліди свого злочину, знаю, що вони вбили Гельду й призначили тебе своїм головним конструктором, що вони відсилають тебе сьогодні за океан, аби покінчити з «Левіафаном». І тому ти не полетиш у Штати, а залишишся тут і будеш разом з нами захищати корабель.

В тісній квартирі Крейського набилося повно народу, майже всі члени заводського комітету АДМ, дехто з інших заводів. Від цигаркового диму обличчя людей здаються землистими, як у мерців.

Зіберт підняв від стола голову.

— Ерністер привів ще двадцять чоловік.

— Де вони?

— Всі пішли на завод.

— А Блютнагель?

— Збирає молодь.

Крейський кинув на канапу плащ, безсило впав навзнаки.

— Зіберт, розкажіть товаришеві конструктору про становище на заводі.

При слові «товариш» Ріхтер мимоволі повернувся до Крейського, потім поглянув на опасистого, сивоголового Зіберта. В його серці щось тенькнуло і заспівало. Для них він — «товариш». Вони покликали його до себе і ждуть його допомоги. Вони зібралися для того, щоб врятувати «Левіафан»!

В одну мить Ріхтер осягнув думкою всю картину. Тепер йому ясно, чому так настійно випроводжав його за океан Густав Кірхенбом. Тепер він розуміє ціну отих улесливих слів і «дружніх» потисків рук…

— Завтра вранці корабель підніметься в повітря курсом на Африку, — говорив Зіберт, похмуро звівши брови. — Трюмні відсіки заповнені…

— Хто поведе корабель? — спитав Ріхтер.

Виявилося, що на першого комендора, як і слід було сподіватися, Кірхенбом призначив Штосгауера.

— Тепер цьому типові повна свобода, — озвався хтось із присутніх. — Я чув учора, як він говорив своєму товаришеві: «Під сонцем буде жарко. Треба взяти доброго вина». А увечері прибули перші машини з вантажем. Військові зайняли всю заводську територію, нікого не підпускають до трюмів.

Крейський сидів на канапі, спрагло курив. Аж ось глянув на Ріхтера пронизливим поглядом.

— Може, пан головний конструктор порадить нам, куди летіти: в Африку чи в Штати?

Всі обернулися до Ріхтера. В його очах затаївся тупий біль. Крейський поклав недопалок в попільницю, різко підвівся.

— Ну?

Замість відповіді Ріхтер почав застібати плащ.

— Командування кораблем візьму на себе, — сказав тихо, ніби ще до кінця не усвідомивши значимість прийнятого рішення.

В кімнаті загули. Зіберт склав на столі якісь папери, поправив скатертину. Ріхтер глянув на годинник — було рівно десять тридцять. «Через дві хвилини літак на Нью-Йорк підніметься в повітря».

— Я готовий, — сказав з полегшенням. — Можемо летіти, товаришу Зіберт.

Ось він, «Левіафан», — витвір болісних мрій інженера Ріхтера. Світлячки вогнів яскріють разками намиста по всьому довжелезному тулубу. Під ним сновигають чорні постаті, одна за одною підкочують до відкритих трюмних отворів вантажні машини.