Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 150

Тиша. Океани століть упали й завмерли над залом суду. Зараз буде оголошено вирок, його почує Німеччина, Європа, весь світ. Його почує «Левіафан», прикутий залізними ланцями до землі. Почує вбитий безсиллям Пауль Ріхтер.

Він дивиться на присяжних. Думки в ньому вмерли, почуття розвіялися, бажання згасли. Все! Кінець…

І раптом хтось злегка штовхнув його вбік. Ріхтер бачить чиюсь руку, яка кладе йому в кишеню записку і зникає. Друзі чи вороги?..

«Ми — ваші друзі, — пробіг він очима по друкованих на машинці рядках. — Поспішайте! Єдиний шлях порятунку — це показати судові спадщину доктора Браузе».

Показати спадщину доктора Браузе! Тільки показати… Це підказують йому друзі, його вірні помічники… Він ще раз пробіг очима записку і затерп від раптової здогадки… АСБЕР. Ось хто волів би зараз його капітуляції! Тепер він розуміє, нащо вони затіяли цей суд, цю брехливу історію з паперами… Все давно готувалося, підтасовувалось, стягувалося… Почали з Гельди, примусили її викрасти лист…

В ньому наростала каламутна злість. Уже знав напевно, що зробить. Ось зараз подасть записку і попросить перерви в засіданні. Поїде за паперами, хай не сам, під охороною… Все привезе сюди, покаже і… знищить!

Струснувся холодним сміхом. Знищить? Хіба вони дадуть знищити? їм тільки покажи!.. Ні, він просто зараз устане й закричить на весь зал: «Папери є! Вони у мене… Але ви не побачите їх!..»

Весь скупчився на тих словах: «не побачите… не побачите…»

І раптом:

— Стійте! Стійте!

До залу влітає худенька дівчина, біжить між рядами, стукотить туфельками по дерев'яній підлозі, чіпляється полами пальтечка об крісла. Світле волосся запнуло їй зір.

Хто це? Хто впустив її до зали? Навіжена!.. Відштовхнула судового охоронця, говорить щось до судді, до присяжних, вимахує руками, рве на собі блузку… Вже й слова її долітають до зали:

— Неправда!.. Вислухайте мене… Неправда!..

І знову щось шепоче, майже втративши голос, майже падаючи на важкий судейський стіл. А очі кричать відчаєм, благанням, надією. Великі, страшні очі — мов ті юпітери, що дивляться на неї з кутків.

Дві телекамери націлилися дівчині в спину, ловлять хвилинку, щоб показати мільйонам людей її обличчя. Нарешті впіймали. Дивіться! Дивіться на цю божевільну!

Зал на ногах. Що сталося? Реве стоголоса юрба, стугонять стіни, гримить підлога. Судові чиновники збилися з ніг, бігають між рядами, благають, погрожують.

І диво дивне. Суддя підносить руку. Чорна мантія враз заполонила екрани телевізорів. Сухі старечі очі дивляться з подивом і неймовірою.

— Панове!.. Суд змушений перервати судочинство… — Камери жадібно пожирають лице старого, просто накочуються на нього. Їм мало цих слів, мало, мало, вони вимагають сенсації, чуда, неймовірного відкриття. І відкриття падає з старечих вуст. — На судове засідання з'явилася головна винуватниця злочину… чи пак особа, яка визнає себе винною у вчиненні замаху.