Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 109

Підняла голову. За столом — нікого. Зім'ята скатертина, відставлений набік стілець. В руках її — блискучий ключ.

Наступного дня з'явилася на завод, мов після тяжкої хвороби. Не бачила людей, не озивалася на дзвінки.

Зайшов Ріхтер, глянув і одразу ж відвів від неї очі. За ним повалили якісь постаті, грюкнули масивні двері кабінету, почулася голосна суперечка. А Гельда сиділа з опущеними руками і злісно, невідступно думала про наказ Штрауса.

«Стривай, Гельдо! А чому б і ні? Ти забула, що ти — солдат ордену і що накази Штрауса — це накази ордену». Він страшний, мстивий, пан Штраус, вона боїться й ненавидить його…

— Пані Гельдо! Що з вами?

Обережний, вибачливий голос вириває дівчину з лихоманкового марення. Вона підводить голову, краска заливає їй лице. Боже, який сором! Сам головний конструктор стоїть у дверях кабінету, докірливо посміхається.

— Пробачте, пане інженер!.. — схопилася з-за столу.

— Викличте інженера Крейського, — говорить Ріхтер, дивлячись на Гельду задумливим проникливим поглядом.

Зовсім розгубилася дівчина. Як же його викликати, коли інженера Крейського немає на заводі? Щойно виїхав» у місто… Оце допіру заходив і поїхав собі.

— Нічого не передавав?

Гельда аж руками сплеснула. Передавав! Записку лишив тут. Зараз, зараз… Вона знайде її.

Ріхтер підходить до стола. Хмуриться. Де записка? Справді, де ж воза?

Ріхтер нервується, разом з Гельдою перешукує папери на столі, зазирає в шухляди.

Мимоволі схиляється нижче, ніж треба, і враз… ну, й халепа ж! — шовкове, лоскітливе пасемко волосся торкнулося до його щоки.

Гельдина рука простягає записку.

— Прошу, пане інженер!

Але він не бачить нічого. Машинально взяв папірець, зіжмакав його, стиснув у долоні, відчув, як все його тіло стало важким і неслухняним. «Цього ще бракувало! — майнула досадлива думка. — Навмисне вона тулиться до нього чи так, випадково?»

В своєму кабінеті, після того як щільно зачинив за собою двері, з полегшенням зітхнув, розправив плечі, похитав докірливо головою. Ну й діла! Далеко ж вони підуть, ті негідники з асберівської банди, коли він, Пауль Ріхтер, вже геть утратив голову від цієї вітрогонки!

Записка нагадує про себе. Ріхтер напружує зір. «Реактори під загрозою зриву. Іду з'ясовувати. Бруно».

Ріхтер розгладив на столі папірець, ще раз прочитав написане, майже бездумно, нічого не розуміючи. Які реактори?.. Куди він поїхав?.. Так, але вона ж зовсім не хотіла… Без всякого кокетства… Я сам нахилив голову, сам зачепив її щокою… І коли наші очі зустрілися, вона геть сполум'яніла, навіть руки затремтіли в неї…

Знову втупився очима в записку.

— Реактори!

Вимовив це слово голосно, ніби в задумі. Розкопав за короткими рядками все, що валилося на нього останніми днями, забирало спокій, сон, навіть глушило непевні тривожні марення про Гельду. Знав про тривоги Крейського, зрештою, і його власні тривоги. Компанія Лілієнфельда зірвала поставки атомних реакторів.

Крейський поїхав з'ясовувати те, що всім було давно ясно.