Читать «Артур і мініпути» онлайн - страница 7

Ось і наздогнав! Він обіймає її за плечі і тихо шепоче на вухо:

— Він що, цей офіцер, упадає за тобою? Бабуся від здивування аж зупинилася.

Вона не чекала від онука таких розмов. Добре, що цього ніхто не почув, окрім неї. Пошепки бабуся відповідає Артурові:

— Слухай-но, що це тобі спало на думку?

— А хіба ні? Тільки тебе побачить, одразу чепуриться, як селезень, а від хвилювання колись з'їсть свого кашкета! Мадам Сюшо, прошу сюди. Мадам Сюшо, прошу туди.

— Артуре! — сухо промовляє бабуся, — замовкни. Ти невихований! Хто тобі дозволив порівнювати людей з качками? — ображено каже вона.

Артур знизує плечима: він не певен, що чинить неввічливо. Він же сказав правду! Ту правду, яку вигадують діти, але яка правдивіша, ніж правда дорослих.

Заспокоївшись, бабусенька починає пояснювати.

— Він усього-на-всього ввічливо поводиться зі мною, як і всі інші мешканці містечка, — каже вона серйозно. — Тут усі любили твого дідуся, бо його винаходи допомагали людям. Твій дідусь завжди допомагав усім — і в Африці, і в інших краях, де йому довелося побувати. А коли він зник, то всі, і Мартен теж, допомагали мені.

Відчуваючи вагомість цих слів, Артур знічується. Він же хотів тільки пожартувати!

— Розумієш, якби до мене так добре не ставились місцеві мешканці, я б ніколи не змогла подолати всі ті нещастя, які звалилися на мене, — зітхає бабуся.

Артур мовчить. Коли тобі десять років, ти не завжди знаєш що відповісти.

Бабуся гладить хлопчика по голівці і вручає йому список покупок.

— Тримай! Ти ж любиш усе вибирати сам. А мені треба навідатися до мадам Розе-нберг. Якщо впораєшся раніше, зачекай мене біля каси.

Артур киває головою на знак згоди: він уже уявляє, як його сталевий корабель вирушить у плавання вздовж довгих рядів полиць.

— Чи можу я купити собі соломинки для коктейлю? — ніби байдуже запитує він.

— Так, моє сонечко, скільки завгодно! Ура! Тепер у нього буде все, що потрібно для щастя. Принаймні на сьогодні.

На дорозі порожньо, але бабуся про всяк випадок поглядає спочатку ліворуч, потім праворуч. Машин тут і справді мало, хіба що проповзе якийсь драндулет, схожий на той, у якому вона з чоловіком у молодості мандрувала столицями Європи та Африки.

Огрядна бабусенька протиснулася в лавку мадам Розенберг, де торгують залізними виробами разом із антикваріатом. Про це свідчить старовинний дзвоник на дверях лавки.

Як чортик із коробочки, з'являється мадам Розенберг.

Слід сказати, що вона вже добру годину сидить біля вікна і дивиться на вулицю, чекаючи, коли ж нарешті прибуде її приятелька.

— Як це він не вчепився за вами? — навіть не привітавшись, питає мадам бабусеньку. Та одразу ж повертається і виглядає за двері.

— Ні, нема нікого. Він же ні про що й не здогадується!

— Ну й добре! Просто чудово! — мадам Розенберг сопучи і йде в глибину лавки.

Схилившись над добротною стойкою із ліванського кедра, вона дістає з-під неї високу коробку і ставить її на прилавок.

— Ну ось! — каже вона, радісно усміхаючись, від чого її обличчя стає таким ласкавим і світлим, як у маленької дівчинки.