Читать «Артур і мініпути» онлайн - страница 4

— Гаразд, це, безперечно, добре, але ж римляни винайшли водогін задовго до твого дідуся, — нагадує бабусенька.

— Які ще римляни? Я не чув ніколи назви цього племені! — щиросердо зізнається Артур.

Певно, в підручнику з історії хлопчик перегорнув цілий розділ.

Бабусенька з усмішкою куйовдить волосся онука.

— Це плем'я жило дуже давно, в Італії. — починає пояснювати вона. — Вождя племені звали Цезарем.

— А, той самий, якого назвали на честь салату із сухариками і куркою? — зацікавившись, запитує Артур.

— Так, саме на честь салату, — усміхається бабусенька. — А зараз постав книгу на місце і ходімо: потрібно поїхати в місто і дещо купити.

— Отже, сьогодні можна не приймати душу? — радісно кричить Артур.

— Ні, не можна! Просто душ приймеш, коли ми повернемося. А зараз швидко — прибирати!

Артур акуратно розставляє зняті з полиць книги, а бабусенька вішає на цвях африканську маску. Як і всі решта, це маска воїна: його дерев'яне обличчя дивиться на бабусю гордо і трохи зверхньо. Колекцію подаровано її чоловікові, дідусеві Артура, на знак непорушної дружби. Бабуся дивиться на маски і згадує пригоди, які їй довелось пережити в Африці разом із її дорогим Арчибальдом. А потім… потім Арчибальд безслідно зник.

Її охоплює туга, і вона глибоко зітхає.

— Бабусенько, а чому дідусь зник? — голосно запитує Артур. І це повертає поважну пані в дійсність.

Вона переводить погляд на Артура: хлопчик стоїть під дідовим портретом, на якому той зображений у мисливському костюмі і в колоніальному шоломі. Таким Арчибальд звичайно вирушав до Африки.

Але вона не знає, що відповісти онукові. Рятуючись від гірких спогадів, бабуся підходить до вікна, відчиняє його навстіж і вдихає свіже повітря.

— Мені також хотілося б знати, чому…, — знову зітхає вона, зачиняючи вікно. І продовжує стояти, мовчки дивлячись через скло в сад.

Маленький садовий гномик, який гордо примостився біля підніжжя могутнього дуба, що розлігся над садом, весело усміхнувся їй.

Скільки спогадів береже цей дуб! Він, певно, краще розповів би про її чоловіка, ніж вона. Це був улюблений дуб Арчибальда, і він часто сидів під ним, розмірковуючи над черговими неймовірними проектами. Арчибальд казав, що дуб старший за нього на триста років, і тому в нього можна багато чого навчитися.

Прилаштувавшись на краєчку крісла, Артур був готовий уже вкотре вислухати історію дідусевого зникнення.

— Це сталося пізно вночі, — починає розповідь бабуся, і голос її звучить незвичайно м'яко і сумно. — Ночами дідусь часто сидів під дубом з підзорною трубою і дивився на зорі. А я могла годинами спостерігати за ним із вікна. У місячні ночі він щось шукав, переміщуючись садом, ніби великий нічний метелик, що летить на світло. Тієї ночі, коли він зник, місяць світив особливо яскраво, і весь сад потопав у ньому. Це було… так чудово!

Бабусенька усміхається, знову переживаючи хвилини, які навік запам'яталися їй. І раптом її обличчя суворішає, а настрій псується.

— Уранці, коли я вийшла в сад, тільки його підзорна труба лежала під деревом…, а сам він зник. Відтоді минуло майже чотири роки.