Читать «Артур і війна двох світів» онлайн - страница 97

Упир злісно розреготався.

— Та не хвилюйся, Арчі! Твій маленький Артур хоче мене пошити в дурні! Він намагається розізлити мене, розбудити в мені погані думки, щоб меч утратив свою могутність. Та я не вчора народився, знаю властивості цього леза ліпше за вас. Тому я спокійно, не нервуючись порубаю вас на дрібненькі шматочки, ні разу не схвилювавшись і ні про що погане не подумавши, — відповів він, пестячи лискучу сталь.

Артур понурив голову. Його карту бито. Партію програно. Відчай його мало не розчавив. Він не боїться покинути цей світ, він боїться більше ніколи не побачити Селенії. Розлучитися із родиною, з псом, з улюбленими іграшками, звичайно, страшно, але покинути назавжди Селенію — просто жахливо. Хлопчик може скільки завгодно стискувати кулаки, та руки його міцно прикручені до стовпа, і Упир легко пошинкує його, як капусту.

І ось лезо злітає вгору. Гидко хихочучи, мерзотник заніс меч над Артуровою головою. Заплющивши очі, хлопчик приготувався до смерті, сховавши у своєму серці образ усміхненої Селенії.

Та враз могутня рука перехопила Упиреві клешню. Це рука Темрякоса — молодому воїнові вдалося вивільнитися з пут. Жахливий У завмер, як блискавка на півдорозі до мети.

— Я цього не дозволю, батьку! — тихим голосом промовив Темрякос.

Ті кілька годин, що він спілкувався із Арчибальдом, пішли хлопцеві на користь, і його приспана сіра речовина тепер збудилася і запрацювала на повну силу.

В Упиревих очах заграла лють. Величезною рукоклешнею він схопив сина за горло і могутнім ударом уліпив його у стовп.

— Я хотів урятувати тобі життя, але ти сам змусив мене змінити рішення!

І Жахливий У замахнувся могутнім мечем, щоб убити сина.

— Ти помреш першим! — гучно вигукнув він, забувши, що постійно репетувати — шкодити своєму здоров'ю.

РОЗДІЛ 19

Адже якби він так не горлав, то почув би дзижчання, яке невблаганно наближалося до майдану. (Ми всі свідомі того, що бджоли не люблять, коли про них так кажуть, але незвичайні обставини нас вимусили це зробити). Артура визволяти мчав бджолиний рій! Попереду, зі швидкістю сто кілометрів на годину, летіла бджолина королева, а на спині в неї сиділа Селенія.

— Прямо по курсу бачу ціль! — повідомила принцеса королеві. І та зрозуміла все без перекладача.

Бо попереду — Упир. Він стояв до них спиною і не лише не бачив, а й не чув їхнього наближення. Бджола — вжик-вжик — точила гострим кігтем жало, щоб уцілити Жахливому У в сідницю.

— Прощавай! — урочисто промовив повелитель, заносячи меча для удару.

— Давай! — закомандувала Селенія так голосно, що й Упир її почув.

Але почути — це одне, а відповісти — зовсім інше. На відповідь часу нема. Бджолине жало зі швидкістю сто кілометрів на годину вп'ялося Упиреві в сідницю. З несподіваного болю він заверещав як різаний. Меч випав йому з рук і увійшов у землю.

— Хто смів?! — заревів повелитель, схопившись за сідницю.

Та бджолина отрута вже подіяла. Завойовник відчув, як у його тіло проникло щось незрозуміле і воно побігло усіма судинами. Передбачити дію цієї речовини він не міг, і його охопила лють — він замахав руками, затупав ногами, одне слово, грім і блискавка!