Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 82
Владислав Билінський
Сильце розуму й засліплення очей, — туманно прокоментував мої думки Наставник. — Божа пастка.
Я пройшовся вздовж стін. Раптом закрутилася голова. Карусель, прискорюючись, відкидала мене назад. Втриматися не вдалося, і я провалився плечима в порожнечу, у спеку і вуличний гамір.
Як усе-таки просто влаштовані Двері!
Якийсь чмир стояв на тротуарі й ставив перехожим дурні запитання. Його аж сахалися. Босий, з голими ногами, у глухо застебнутому тісному плащі, під яким, здається, нічого не було. Бомж, який спустив усе до нитки.
Літній добродій вухастої зовнішності змахнув з обличчя піт і відповів:
— Пити менше треба, чудику! Ім’я своє забудеш! Сьогодні сьоме липня двотисячного року.
Ось так. Прицільно. З миттєвості у миттєвість. Ура! Ми перемогли! Машина часу діє!
Хотів би я знати, що таке липень.
У цій реальності все як у нас. За винятком деталей. Назви місяців, способи звукозапису… треба ж, коробочка, а в ній стрічка повзе. Деталі ошелешують. Пройдешся вулицею — отетерієш. Зрештою, звикаєш. Побув я день бомжем — до всього звик…
— Ти якимось древнім став, — сказав мені гуру, — як експонат музею.
— Історичного?
— Ні, воскових фігур.
— Гаряче, — відповідаю, — не люблю, коли гаряче.
— Тоді видобувайся з простирадл і доповідай.
— Потім. Я ще посплю, добре? По-людськи, без топопатів.
Інжектор щастя
Була справа, і був початок справи. Відмотай від пам’яті двадцять років — потрапиш просто на місце. Заходжу якось-то у «Гномик»… ні, ти не знаєш, це зовсім інший заклад, не для дітлахів-ласунців. Час стер його з дошки. Все тече, все сплавляється в Лету, мій бритоголовий брате: назви, світогляди, символи і країни. Навіть слова з часом змінюють шкіру й відповзають у чужі двори, до нових факірів, дивуючи зміїним твістом тих, хто призвичаївся до вальсу; навіть наголоси в них непостійні. Не кажи мені про любов, про смаки і про сенси: все це є скороминучим.
«Гномик» — коктейль-бар. Там затишно і гамірно, там у келихах хлюпається слово і в суперечках народжується зміст, там дим «Опалу» солодкий і приємний, висульки на стінах не ріжуть ока, музика не бреше на вушко кожному, хто тільки приходить, але й не напружує без дозволу хворим вселенським вереском; а дівчата! Тут би й ангела не образили — але ангели все ж таки витають у інших сферах. А дівчата надають перевагу «Мальборо» і «Маргариті»: вони божественно вродливі, усупереч зовнішності, і неймовірно чарівні. Вони так чарівливо матюкаються, посміхаючись, що хочеться негайно оженитися й одразу розлучитися, щоби був запас. А для того, щоб оженитися — чи щоби вмерти молодим — абсолютно необхідно привернути до себе увагу. Гуляй, душа! Голубчик-бармішель схвально мружить на мене очі: розпізнав клієнта. Свій клієнт! Підмайстер в плечах, та майстер в калачах! У питві смілий, в житті умілий! Дай тебе поцілую! Ну хоча б так, по-французьки, з-під поли, крізь пальчики. Весело мені, дівчата в рот дивляться, от я й затіяв вселенський диспут на чотири столи. І довів я їм, задушевним доперебудовникам, цілковиту марноту людських зусиль в окремо узятій державі. За центральним столиком пив горілку мужній безглуздий реформатор — до нього я й звертався.