Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 58
Владислав Билінський
* * *
Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.
Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!
Гірко, Негаснучі Зорі!
— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.
Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.
Ось тепер ти справді щаслива.
Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.
Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.
Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…
Та хай горять вони в пеклі, справи мої! Пригадав! Тужно, мерзенно і немає кому морду набити. Хіба що самому собі. Знайшов про що згадувати перед Відходом! Примусять згадати, знаю, — ну то й нехай, не за власною ж волею…
Я шукаю поглядом наречену — нага, вона прозоро кружляє у промені.
Це вже не вальс: це ніжна, насмішкувата смерть виконує ритуал. Трепет рук над головою, чорне срібло в зіницях. Спалахують під місяцем хвилі волосся водоспад спогадів, що зблискує. Крапля вина на гарячих устах. Секунда до вибуху. Ритуальне «ні», пульсування тіла, три магічні зойки, останні поштовхи жертовної субстанції. Згасаюче благання, засохла кров на лоні. Сузір’я над каменем. Пес, який терпляче чекає.
Мій погляд відділяється від мене, стає ще одним учасником дії, по черзі вихоплюючи з круговерті спалахи місяця, мертву танцюючу Діану, столик на трьох ніжках, келих з обідком помади і мертвого Котяру, який, нарешті, зав’язав із минулим.
Так закінчується весільний обряд, після якого нам не залишиться майже нічого — розбігтися і злетіти. Вікно розчахнуте, плюскотить унизу вода об камінь набережної, й готові знятися у зеніт вірні галери.
Місяць — чашечка квітки — наближається до моєї долоні.
Я встигну. Я вб’ю його. Я навчуся полювати, Діано!
Твій сад у моїй крові.
ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ
