Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 59

1

У році десь так сімдесятому, у липні чи серпні, спекотної безвітряної пори непримітна рожева хмаринка вперше обережно пригальмувала над містом, розбризкала на пробу свою солонувату вологу, зітхнула трьома зоряницями — й повагом заковзала невидимим повітряним льодом услід за низкою пірамідальних хмарних утворень, які поволі перетинали небосхил.

На дахах будинків уранці зійшли трави. Кози паслися там, позираючи на вигнуті спини синіх піднебесних котів, які затамували подив, на притиснутих до плавкого асфальту коротких і круглих громадян, зовсім шалених у легковажній поквапливості своїй, на голчасті лимонні паростки, які, нарешті, сповна виявили сподівану життєстійкість у науково підібраному середовищі існування, у спеціальному дитячому вазонку, спеціально для цих потреб роздобутому і спеціально виставленому на загальний огляд в самісінькому центрі підвіконня. А внизу, у товкотнечі метушливих пристрастей, чомусь перестало вистачати на всіх тролейбусів і таксомоторів — тремтячі грона їздців звисали назовні, люди похитувалися в колективних піднесених обіймах, люди чіплялися одне за одного, за що-будь, ризикуючи зачати у русі або залишити клапті плоті на вуличних стовпах чи на іклах швидкоплинних машин.

І вороння розвелося. Там, де століття тому був театр, рік тому — Страхупркомбух, а нині вивергав дим палац культури, клубочилися в хвацькому непристойному танці тисячі чорних птахів. Рок-н-рол, воронячий галас, часті зойки автомобілів біля перехрестя, козячі закличні верески, безсоромна лайка пасажирів, міліцейський посвист, складна міжнародна обстановка з кухонної радіоточки, безпросвітна ангармонія цокання, стукання й човгання, яку дозволяли собі завіконні пішоходи; а також надто перебільшені й ледь-ледь нав’язливі захоплення сусідочки з приводу успішного зростання пагонів і явленної в цьому зростанні богоданної вітальної сили; а ще потаємні, з прихованою посмішкою, думки нахлібниці (одного разу, виразно розчувши власні думки, вона насупилася, протерла сукниною велике дзеркало у передпокої, похмуре вічне псевдотрюмо, дістала перламутрово-сіру післязавтрашню сукню і довго намагалася дати собі з нею раду; наступного вечора, не зовсім задоволена, вбрала її, поцілувала невидимого ангела й вийшла на хвилинку, і повернулася вона не одна, ні); врешті-решт — розперезана і гучна комсомолія, що, відкинувши всі пристойності, самозабутньо хлюпалася в бузковому нічному вирі, жадібна до хробаків і блешні. Звісно ж, у господині знайшлися достатні причини, щоби раз і назавжди зачинити віконниці. У спеку, в безвітря — втім, уже смеркалося, свіжішало — знаки тихцем спускалися з небес, і сонце, що відсвітило свій строк, укотре вже на її пам’яті занурювалося в курну суспензію обрію, сплющуючись, а потім і розмазуючись через цілковиту безглуздість підземного горіння, і починали настроювати інструменти підпільні дикуни, і виряджалися руді пританцьовуючі дівки, які розоряли чоловіків, — під сонні теплі сутінки пили вони вчотирьох чай із трав; трави здавалися розпареною червоною рибою, а свіже варення блищало і вабило теплою жертовною кров’ю. Причому молодий чоловік, імені не пам’ятаю, який звик до напоїв міцних і підбадьорюючих, усе-таки не тільки з ввічливості розділяв застілля. Він поглядав очікувально і смакував питво; усміхався; далі дуже хвалив саджанці, а вже взявшись хвалити, спритно переходив від предмета до предмета, виявляючи неабияку винахідливість у доказах і видатну сміливість у визначеннях; не перестаючи ґрунтовно прихвалювати все довкола, молодий чоловік дивував безсовісною ніжністю епітетів.