Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 56

Скільки разів піднімався герой гірською стежиною, скільки разів пірнав у засвічені хмари! Захід щедро замальовував їх вогнем. Він входив у її храм з останнім сонячним променем. Пес залишався зовні, охороняв вхід, — пес був відданий господарю. Вона чекала на терасі, що виходила в ніч. Світила й туманності чіплялись за поручні. Плюскотіли внизу води Стіксу. Мандрівник упізнавав її — і не впізнавав. Учорашньої вже не було — була інша. Мінлива, як зоря. Вона була щира — але уникала відповідей. Була чуйна — але легко і примхливо змінювала настрій. Була світла, радістю оточена — але часто замислена, лякаючи серйозністю: голос той же, але слова інші.

Тільки коли змовкають слова, поступаючись місцем ніжності, коли її подих стає твоїм, коли від струму німішають губи — тоді знову обертається вона на незнайомку, скидає сьогоднішні шати й омиває тебе, мов ріка, в яку ввійшов; і ти ростеш, ти палаєш над безоднею, над чорним безчассям, веселим полум’ям клубочишся в небі — ти вже смієш бути! Ти дотягуєшся до олімпійців; відтепер — пригадуєш? — ти рівний із ними: з лукавими держателями, з премудрими хранителями.

Йому здавалося — так буде завжди. Завжди поруч, завжди рівні…

Як вона сміється! А в очах — печаль.

— Чому? — запитував він.

— Надто високо живу. Тут так холодно, — зітхнула одного разу.

— Ця біда — не біда! Я розпалю вогонь…

— Вогонь не тримається у моєму вогнищі. Так уже повелося: унизу палахкітливі багаття, нагорі — мерзлякувате місячне світло. На Олімпі горять смолоскипи, але це нічого не міняє. Просити у зір тепла? Вимагати весни, перш ніж вона настане? Я звикла. Вивчила два цікаві слова: енергетична криза. Уночі при мені скіпка… тіні бігають по кутках… Чи багато мені треба?

— Але — чому?

— Батько-Громовержець боїться пожеж. І всього боїться — шкода його.

Столик на трьох ніжках. Обідок помади на кришталі, крапля вина на вустах… Боги — такі ж люди. Тісно їм у тутешніх комунальних горах.

Я заберу тебе! — вирішив герой. — Ось тільки дорогу знайду…

Вирішив — виконуй. Раз ти герой.

— Не сумуй, дівчинко. Сум минеться!

Вона глянула — він відповів. Ми молоді, правда? Ми ростемо й відходимо. Не гнівайтеся, старі олімпійці! Подорослішали ваші діти. Нам не до вас. Самі облаштовуємо для себе куточок. Дбаємо про майбутнє.

— Що ти намислив, Оріоне?

— Хочу прогулятися горами і долинами… Я розшукаю сад далекий, світлий. Я зроблю його твоїм. Чекай, адже я повернуся. Повернуся, візьму тебе за руку і поведу!

Вирішив — виконуй. Або ж не обіцяй душі своїй.

Боги дарують забуття.

Милостиві боги…

* * *

Вона жива, вона мусить жити, вона житиме, щоби любити мене. Жити, щоби любити…

Одноденка скороспіла! Чахнути б тебе сталлю по ніжному!

Але то раніше треба було. До повного місяця. Глянь, хто перед тобою. Це вже не людина. Не чаша скорботи.

Вона жива й озивається. Тихе відлуння — запрошення на страту. Її місяць горить у небі. Вогненний сувій із вироком. Її метеорний слід стрілою перекреслив моє життя. Стріла, націлена в серце звіра. Смерть звіру!