Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 54

Владислав Билінський

Хотіла їй хрестика дати — не взяла вона хрестика.

Артемцьо, вчений чоловік

Наступного ранку знову розбудив мене собака-телефон.

— Вирахував! — кричить у трубку Паштет. — Знаєш, хто вона?

— Хто — вона?

— Твоя вчорашня?

— А… ні, не знаю. І не цікавлюся. Бабки взяв — і по всьому.

— Ти телик дивишся?

— Та ну його. Все одно придурок…

— Ні, та ти в натурі придурок. Як ти живеш? Звідки що знаєш? Там учора тітку одну показували… в музеї історій…

— Ну?

— Розумієш, вона — статуя…

Обкурився Пашка. Глюки лоба гризуть. З ним буває.

— Ага, розумію. Статуя вона. Далі.

— Що — далі?

— На хрін мені твоя статуя?

— Та це ж вона! Та, що зникла!..

— Слухай, я ще спав, а тут ти з музеями. Не шурхай, про справу кажи.

— Крапля в краплю вона! — кричить. — Морда, фігура… Розумієш, вона ожила! Там охоронець стирчав, зараз він у дурці сидить, каже — сам бачив, як ця Артамониха з місця зрушилася, з постаменту злізла — і пішла, пішла…

— Усе, Паштете, більше ні слова! Чаша моя преповнилася. Зара сам зрушуся і з постаменту злізу. Ти про що, взагалі, кажеш? Ти хоч розумієш, що язиком обертаєш? Охоронець в дурці, Артамониха пішла… Ти все сказав?

— Нє, — згадує він, — її інакше звали. По-грецьки якось. Артаманда… Артамінда…

— Артеміда? — здогадуюся. Паштет захоплено:

— Ну ти й пеньок! Завжди все знаєш!

— Богів треба знати в обличчя, — посміхаюся я в трубку. І зненацька замовкаю. Він ще щось каже. Я не слухаю. Не до нього.

Книжка в мене була — груба, з ілюстраціями…

Котяра, нічний звір

— Ти не спиш? Не спиш… Ти знову? Знов! Добре, все, переконала. Розпишемося ми, звичайно, розпишемося, де ти тільки набралася таких слів? Якщо захочеш, вступимо в законний шлюб, та хоч зараз, він же нічого в мені не змінить, і в тобі теж. До речі, час тобі дізнатися: в мене є дружина, ти її сьогодні сто разів бачила, тому це буде не завтра й не відразу, це — штовханина, клопоти, нудно, — я замовкаю, дивлячись на зачарований місяцем світ.

… І отримую на голову потік добірного словесного лайна. От уже скромниця, чорторий збаламучений, — хіба я чекав такого? отже, час і тобі дізнатися — ляпас! ще! ривком за обидві ноги, пикою в подушки! — час тобі зрозуміти аз і буки — ах ти сука дряпуча! руки! болить, кажеш? а на тобі! волосся в жменю… — час порозумнішати, гордячко! — притиснути її, щоб і не пискнула… закарбуватися… Ну, стривай, зара ти побачиш!

… пора тобі, моя Пані, дізнатися: я, твій нікчемний раб, і в рабстві своєму — господар твій; тільки я твій владика; я поставлений над тілом твоїм і душею, я топтатиму поля твої, Пані, пити води твої; забувши про себе, шукатиму твій промінь, твій стужений храм, срібний твій зойк. Я вступаю в мережива, у вогонь, спізнаю тебе. Не втікай, не кидай, я частина твоя, бачиш?

Кричи, рідна, клич — я так далеко, я не встигну!

Ти дурна, сварлива. Ти невиправна. Ти не пам’ятаєш себе. Ти ж богиня!

Ти — богиня, я — в тобі. Твої сади. Там, де все єдиний раз і навіки. Де небо неділиме. Ми ввійдемо, нагі; випростається трава, зіб’є зі сліду. Нас не знайдуть…