Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 92

Губи його весь час ворушилися, очі дивилися вгору: він молився богові за грішну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу він акуратно одержував від управління в’язниці кругленьку суму пезет.

Тільки тепер вийшов Педро Дорілья у звичайному сірому одязі арештанта, такий самий кремезний, широкоплечий. Ішов він повільними легкими кроками. Схудле змучене обличчя було спокійне. На мить спинився, оглянув усе навколо. Презирлива посмішка з’явилася на кінчиках його губ, коли побачив метушливих репортерів, які наводили фотоапарати.

Не спиняючись, патер підвівся на підвищення, де стояла плаха, і став поруч з катом, який спирався на блискучу, гостро виточену важку сокиру. Патер повернувся і простягнув до Педро свій чорний хрест.

— Примирися з Господом богом, заблудша вівця, — солодким голосом проговорив патер. — Тяжкі гріхи твої, але Господь простить тебе, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мій…

В тиші, яка панувала на внутрішньому дворі, було чутно кожне слово. Високий рудобородий кат з сокирою чекав: його черга ще не надійшла.

Спокійним рухом Педро Дорілья відвів убік чорний хрест, подивився в пісне, лицемірне обличчя патера з його єлейно стуленими губами і голосно відповів:

— Мені нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусідові робити свою справу.

Патер відсахнувся, спішно підняв чорний хрест і перехрестив Педро Дорілью, який вже не дивився на нього. А тоді, знов, стуливши губи, відійшов набік. На цьому його обов’язки закінчувалися.

Педро Дорілья стояв на підвищенні. Помічники ката наблизились і взяли Педро за могутні руки, підштовхуючи до плахи. Рвучким рухом Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч це були й досить міцні люди. Він випростався, очі його виблиснули. Ні, він не думав опиратися! Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про опір не варто було й думати. Але він не хотів і нічиєї допомоги в останні хвилини. Помічники ката завагалися, поглядаючи на могутні м’язи Педро Дорільї.

А він стояв на підвищенні, мов вглядаючись кудись, шукаючи когось запалими, стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів зразу налинуло в останню хвилину! А серед них була одна думка, найболючіша, найвразливіша думка про любиму єдину доньку Марту.

Де вона? Що з нею? Як житиме вона сама? Доню, доню, хоча б востаннє поглянути на тебе, побачити, притиснути до серця, поцілувати! Та навколо самі чужі, холоднокровні, люті вороги, які зійшлися, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться, побачивши ката з сокирою, зацькована, змучена людина в арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, він не здригнеться, оточений ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і похмурий твій приятель, взнавши про твої останні хвилини, мовив зворушено: «Так, Педро не здав, Педро витримав до кінця!»

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Він ще раз обвів поглядом людей, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього знизу. Їх цікавило, що ще зробить цей кремезний непримиренний ув’язнений.