Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 91
Анатоль Франс
Начальник випрямився. Відсапуючи, він сунув далі, сказавши:
— Міцна людина… по такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу сокирою…
Широка залізна платформа привела відвідувачів до дверей на внутрішній двір — місце страт ув’язнених. Автоматичні двері розчинялися лише тоді, коли два жандарми одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якому пощастило б видертися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір і задоволено кивнув головою: все було гаразд.
— Здається, ми можемо поїхати відпочити, Моеха, — сказав начальник.
— Сподіваюся, Френко, що тут до нашого повернення не трапиться нічого.
— Будьте певні, пане начальнику! — Хосе Френко виразно поклав руку на одну з привішених до його пояса гранат. — Ми напоготові.
А коли вони вже виходили з в’язниці, Алонсо Моеха застережливо й тихо сказав:
— У Сивого Капітана, мабуть, є чимало невиявлених спільників. І я побоююся, чи не сповістять вони його про наші готування. Тоді все це знов не дасть наслідків…
Начальник поліції махнув рукою:
— Моеха, ви наївні. Саме тому він ще більше поспішатиме сюди. Як же ви не помітили досі, що Ернан Раміро — надзвичайно самовпевнена і самолюбива людина. Опір тільки більше розлютовує його, діє як червона хустина на бика. Моеха, тут помилки не може бути! Я добре знаю характери всяких таких учених, винахідників тощо. І, знаєте, я певний, що саме зараз Ернан Раміро вже прочитав наше оголошення. Недарма я розпорядився, щоб його приставили до найглухіших кутків. Хо-хо-хо!.. Воно довело його, мабуть, до сказу. І тепер він мчить до Столиці на своєму «Люцифері», щоб довести, який він сміливий, що він нікого не боїться і захищає своїх спільників. Хо-хо-хо!.. Нам тільки цього й треба…
ДОЛЯ ПЕДРО ДОРІЛЬЇ
Стрілка великого тюремного годинника наближалася до дев’ятої, а телефон і сигнальні дзвінки все ще не сигналізували про тривогу. Сивий Капітан не з’являвся. Начальник поліції, приїхавши до в’язниці ще о шостій годині ранку, все поглядав то на телефон, то на годинник. Ось іще хвилинка, півхвилинки, ще кілька секунд, і телефон мусить задзвонити, мусить! Не може бути, щоб справа провалилася. Ернан Раміро має з’явитися. Але телефон уперто мовчав, хоч агенти поліції мусили негайно подзвонити сюди, де б що не трапилося.
— Пробачте, пане начальнику, час вести на страту.
Алонсо Моеха стояв перед ним. Так, уже час. І чекати далі не варт. Зірвалося знов! Начальник поліції важко підвівся і востаннє глянув на телефон. Мовчить як проклятий!
На внутрішньому дворі вже зібралися чиновники, присутність яких була обов’язкова за законом, юрмилися репортери з фотоапаратами: газети не могли пропустити таку сенсаційну страту. Не дивлячись ні на кого, начальник поліції зайняв своє місце і подав рукою знак починати.
Відчинилися автоматичні двері головного коридору. Звідти з шаблями наголо вийшли два жандарми. За ними йшов католицький патер, побожно підвівши голову і тримаючи в сухих руках великий чорний хрест.
