Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 90

Він вказував на темні тіні, що виднілися під ворітьми великого будинку.

— Це гармати, Моеха. Вони теж чекають…

— Щоб Сивий Капітан зіпсував їх своїм електричним впливом?

— О, ні, — посміхнувся начальник. — Хіба даремно я радився з ученими? Затвори цих гармат з спеціального стопу, який не можна намагнітити. Вони стрілятимуть, хоч як впливатиме на них Ернан Раміро електричними хвилями.

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не було жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували ще звечора озброєні люди, звідки не виглядали б протимагнітні гармати.

Автомобіль спинився біля важких воріт в’язниці. Вони могли б з успіхом витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для відвідувачів. Біля них стояли два поліцаї з ручними кулеметами.

— І тут приготована непогана зустріч, — мовив начальник поліції, важко вилізаючи з автомобіля. Моеха озирнувся. Його досвідчене око помітило над стіною ще кілька темних тіней. Місячне сяйво виблискувало на матових стволах кулеметів, що дивилися вниз із стін.

Двері відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товсту стіну.

— А тепер уже ваша черга показувати мені, Моеха, — сказав начальник поліції. — Адже внутрішня охорона доручена була вам.

Моеха зробив знак рукою, і до них наблизився його незмінний помічник Хосе Френко.

— Як гранатний загін? — спитав Моеха.

— Розташований групами по призначених місцях. — Френко хитро посміхнувся і додав: — І собі я взяв оці дві іграшки, пане Моеха. — Він указав на дві гранати дивної кулястої форми, що висіли на поясі. Вони були сірі, незграбні.

Це була так само технічна новина, як і протимагнітні гармати. Викликані начальником поліції вчені порадили виготувати для боротьби проти «Люцифера» спеціальні гранати без металу. Їх оболонки були зроблені з твердого, міцного бетону. Як сподівалися вчені, електрична завіса «Люцифера» не зможе їх відкинути.

Відвідувачі йшли тепер уже коридором в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, лише гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від стін, містилися камери ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи — переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати стіну своєї камери, він опинився б не за стінами в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів, що охоронялися жандармами.

— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Хосе Френко. — Вона тут поблизу.

Начальник мовчки кивнув головою. Хосе Френко підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом «№ 306» і відсунув залізну заслонку. Начальник поліції зазирнув у вічко. Біля столу на табуреті сидів чоловік в арештантському одязі, кремезний і міцний. Підперши голову руками, дивився він прямо перед себе, в кам’яну стіну. Обличчя було сумне. Чоловік глибоко замислився.