Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 77

Двері за ним зачинилися.

— Навіщо ти запитав його про це, Алексо? — докірливо мовила Марта. — Хіба ти не бачиш, як йому важко?..

— Бачу, — відповів Олесь, сідаючи. — І я ще більше люблю його. Бо він чесна людина і відповів те, що справді думав…

Він спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвоник, який закликав команду «Люцифера» готуватись до відплиття. І майже слідом за тим затремтіла підлога. «Люцифер» відпливав з підземної бази, занурювався в воду.

Олесь підвівся. Марта сиділа біля стола, поклавши голову на руку. Вона тихо і сумно спитала:

— Куди ми пливемо, Алексо? Що чекає нас?..

Олесь щиро відповів:

— Де б ми не опинилися, що б не чекало нас, — ми будемо разом з тобою, Марто. І будемо допомагати один одному. Згода?

— Згода, Алексо! — схвильовано відповіла дівчина.

Розділ п’ятнадцятий

СИВИЙ КАПІТАН НАПАДАЄ

«Люцифер» з’являвся як блискавка.

Чергові замаскованої артилерійської застави № 314 щойно змінилися. Вони почекали, поки офіцер передав батарею заступникові.

— Та навряд чи що несподіване й трапиться, — сказав один. — Адже наші пости розташовані всюди по шляху. Вони відразу сповістили б нас телефоном про появу ворога…

Нова зміна зайняла пости. Все було, як і вчора, як і позавчора. Порожній шлях зникав на півночі за пагорбком, а на півдні — у великому лісі. Після попереджень поліції туди ніхто не їздив, і солдатам було просто нудно.

Батарея, яка мала розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована. Два стоги сіна — ось що міг помітити сторонній спостерігач, і більше нічого. Проте, в тих стогах приховані були чотири скорострільні автоматичні гармати; дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було задзеленчати дзвоникові телефона, що з’єднував заставу з дозорними постами, як гармати могли засипати весь шлях снарядами.

Так само замасковані гармати були розставлені по інших шляхах. Начальник поліції діяв у згоді з військовим командуванням, яке дало в його розпорядження кілька артилерійських частин. Всі ті батареї мали категоричний наказ — негайно відкривати по «Люциферу» нищівний вогонь.

Черговий офіцер прислухався: йому здалося, що в телефонному ящику щось ледве чутно загуло. Він зняв трубку. Так, у ній щось шаруділо. Немов би хтось шепотів здалеку. Чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але не можна було розібрати жодного слова.

— Алло! Голосніше! І не поспішайте так, мов на пожежу! — сердито гукнув у трубку офіцер.

Тепер він розібрав окремі слова:

— Пошкоджено… хвилину тому… північ…

— Що за дурниця! — вилаявся офіцер. — Яка північ? Що він верзе? — і спинився, почувши зляканий вигук одного солдата:

— «Люцифер»! «Люцифер»! Виїздить з лісу.

— Вогонь! — вигукнув другий офіцер, кидаючись до ближчої гармати.

Він і сам побачив сіро-зелений довгастий автомобіль, що з’явився з лісу і мчав прямо на батарею.