Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 353

Лише після цього Амансіо помітив Габрієлу і одразу ж упізнав її:

— Габрієла?! Хочеш поговорити зі мною? Заходь, будь ласка.

Мулат теж увійшов. З коридора Габрієла побачила їдальню, в якій сиділи і курили Тоніко, Алфредо і ще якісь люди. Амансіо чекав. Габрієла показала на мулата:

— Я маю передати доручення особисто вам, сеньйоре.

— Вийди, Алтаміро. Я слухаю тебе, дочко, — сказав він своїм м'яким голосом.

— Фагундес у нас. Він послав мене попередити вас про це. Питає, що йому робити далі. Це слід вирішити негайно, тому що сеньйор Насіб незабаром буде дома.

— Він у вас? Як же він потрапив до вас?

— Тікав з пагорба, а наша садиба якраз під самим урвищем.

— А й справді. Я ж навіть не подумав. А чому ти заховала його?

— Я його давно знаю. Ми разом ішли з сертану…

Амансіо усміхнувся. В коридорі з'явився Тоніко, якого діймала цікавість.

— Щиро дякую, я вам дуже вдячний. Ідіть за мною.

Тоніко повернувся до їдальні. Габрієла з Амансіо увійшла слідом за ним і побачила всю родину Бастосів у зборі. Старий Раміро, блідий, наче мрець, але з палаючими очима, сидів у гойдалці.

На столі стояли різні страви, чашки для кави, пляшки з пивом. В кутку кімнати сиділи Алфредо з дружиною і Жеруза. Тоніко, спантеличено поглядаючи на Габрієлу, стояв поруч з ними. Доктор Демосфенес, Маурісіо і троє полковників сиділи біля столу. В кухні і в дворі будинку розташувалися озброєні жагунсо, було їх не менше п'ятнадцяти осіб. Служниця роздавала їм металеві миски із стравою. Амансіо сказав:

— Ви всі її знаєте, чи не так? Габ… Дона Габрієла, дружина Насіба, власника бару. Вона прийшла, аби зробити нам послугу. — І він запросив її як господар дому: — Сідайте, прошу вас.

Тоді всі вклонилися Габрієлі, а Тоніко запропонував їй стільця. Амансіо підійшов до Раміро і про щось тихо порозмовляв з ним. Обличчя Раміро посвітлішало, він усміхнувся до Габрієли:

— Браво, дівчинко. Від сьогодні я ваш боржник. Якщо вам щось знадобиться, приходьте до мене. Або до будь-кого з моєї родини… — і він показав на людей в кутку їдальні, троє з них сиділо, один стояв, немов на груповому портреті не вистачало лише дони Олги і молодшої онуки. — Тепер так і знайте, — звернувся Раміро до синів, невістки і онуки, — якщо дона Габрієла будь-коли звернеться до вас, майте на увазі, що вона не просить, а наказує. Ходімо, куме.

Раміро підвівся і вийшов з Амансіо у сусідню кімнату. Мулат з револьвером попрощався і пішов. Габрієла не знала, як їй бути, що казати, куди подіти руки. Жеруза усміхнулася до неї:

— А ми вже якось розмовляли з вами, сеньйоро, пригадуєте? Коли готувались до святкування дідусевого дня народження… — почала вона, але одразу ж замовкла, мабуть, нечемно нагадувати Габрієлі про ті часи, коли вона була куховаркою араба.

— Пригадую. Я тоді приготувала страшенно багато солодощів. Вони вам сподобались?

Тоніко пожвавішав:

— Габрієла — наш давній друг. Для нас з доною Олгою вона майже за доньку. Ми були весільними батьком і матір'ю на її весіллі.

Дружина Алфредо удостоїла Габрієлу усмішкою. Жеруза запитала:

— Не хочете тістечка? А може, лікеру вип'єте?