Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 102

— Уже вечір? — запитав Педро.

— Смеркає.

— Я вмираю від спраги.

Голос не відповідає. Педро розпачливо думає, що хлопець уже пішов геть. Одначе він не чув кроків на сходах.

Та ось знову чується голос:

— Води не можу дати. Нема де просунути. Хочеш сигарету?

— Давай.

— Тоді почекай.

Через кілька хвилин чути легеньке постукування — цього разу в двері. Потім озвався голос:

— Я просуну сигарету тут. Ти налапай унизу. Посеред щілини під дверима.

Педро Куля зробив так, як його просив хлопець. Йому щастить витягти з-під дверей пом'яту сигарету. За нею примандрував сірник, який примотаний до смужки від коробки.

— Дякую! — мовить Педро Куля.

Цієї миті знадвору чується галас, звук ляпаса, падіння тіла. Незнайомий голос репетує:

— Якщо ти намагатимешся лізти до арештованих, кару тобі буде збільшено.

Педро зіщулюється. Тепер цей хлопець буде покараний через нього. Коли він утече, то забере і його до капітанів піску. До сонця і свободи.

Надзвичайно обережно від закурює сигарету, щоб не змарнувати єдиного сірника. Ховає вогник сигарети в долоні, щоб ніхто не зміг побачити його крізь щілини сходів. Його знов огортає тиша, а з тишею приходять думки, видива.

Покуривши, він скорчується на долівці. Аби тільки він міг заснути… Принаймні не бачив би страдницького Дориного личка.

Скільки ж збігло годин? Скільки днів? Усе та сама пітьма, все та сама спрага. Він навчився не пити юшки з квасолі, яка посилює спрагу. Тепер він дуже ослаб, схуд. Параша страшенно смердить. Її ще ні разу не виносили. І живіт у нього болить, ніби вивертає назовні кишки. Ноги ледве тримають. Тільки ненависть, що сповнює його серце, допомагає йому стояти на ногах.

— Падлюки… Негідники…

Це все, що йому вдається вимовити. І то дуже тихим голосом. Йому вже несила ні кричати, ні грюкати кулаками в двері. Тепер уже напевне, що він тут помре. Він бачив Дору, вона лежала на долівці, конаючи від спраги й кличучи його. Жоан Здоровило поряд із нею, але відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть.

Йому принесли води й квасолі вчетверте. Він випиває воду, але утримується від того, щоб з'їсти квасолю.

— Вилупки… Гади… — лається він тихо.

Але ще до того, як принесли їжу того дня (якщо можна було назвати це їжею і говорити про якийсь день, коли для Педро панувала вічна ніч), його знов покликав голос на сходах. Він запитав, навіть не звівшись:

— Скільки днів я вже тут?

— П'ять.

— Дай мені сигарету.

Сигарета його трохи підбадьорює. Та все ж він думає, що через п'ять днів помре. Така кара для дорослого чоловіка, а не для хлопця. І ненависть наростає в його серці. Увесь час ніч. Дора повільно конає в нього перед очима. Жоан Здоровило поряд із нею, відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть. Він спить чи прокинувся? Страшенно болить живіт.

Скільки часу ще триватиме ця пітьма? Й Дорина агонія? Сморід від параші нестерпний. Дора конає на його очах. Невже помре й він?

Поряд із Дориним обличчям з'являється директорове. Невже він прийшов катувати її перед смертю? Скільки часу вона протягне? Педро Куля благає, щоб вона померла зразу, зразу… Так буде ліпше. Тепер прийшов директор, він прийшов, щоб збільшити його муку.