Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 9

Після закінчення розмови Пайчер знову зробив такий же рух рукою під стільницею, заглянув у шухляду і, випроставшись, запропонував гостеві записати свою розповідь на папері.

— Але зробиш це пізніше, а зараз пішли обідати, — закінчив він.

Проходячи повз лейтенанта, котрий чергував у приймальні, Пайчер, не зупиняючись, кинув:

— Буду на квартирі. В разі потреби, дзвоніть.

За обідом господар розпитував Болдмана про його зв’язки з братом, який жив у Радянському Союзі, і навіть щось занотовував до свого кишенькового записника. До кінця дня вони не розлучалися.

Пізно ввечері на Пайчеровій машині приїхали в Хеб, Тоді ж у присутності Рауля дядько наказав дружині, як це радив зять, нікому не розповідати про приїзд племінника. Пізніше Рауль довідався: його перевіряли, навіть порівнювались письмові записи з тими, що були потай записані на магнітофоні в кабінеті Пайчера під час першої розмови з ним. Та коли Пайчер отримав повідомлення з Берліна, що Оскар Болдман тривалий час працював у Радянському Союзі агентом німецької розвідки, різко змінив своє ставлення до Рауля. Він це відчув особливо тоді, коли Пайчер з дружиною і дочкою кілька днів гостювали в Болдманів, пишно відзначаючи Гретине повноліття. Молодій, вродливій дівчині Рауль сподобався. Очевидно, ставлення до нього дочки й меркантильні плани штовхнули Пайчера навіть на злочин. І цей його службовий злочин зовсім приховав сліди Раулевого прибуття з Радянського Союзу.

Річ у тім, що до рук Пайчера потрапили документи, за якими поліція мала розшукати незаконно народженого сина власника рибного промислу та консервного заводу на острові Рюген в Балтійському морі якогось пана Шлезінгера. Перед своєю смертю рибопромисловець залишив йому у спадок все своє майно. Звали того сина Рауль, і ця обставина, як казав Пайчер, навела його на думку зробити втікача з СРСР спадкоємцем Шлезінгера. Він навіть сам приїхав у Хеб для розмови з Раулем на цю тему. Юнак зауважив, що коли є певність, що це можливо зробити, то він цілком покладається на нього і все життя буде йому вдячний.

— Замість вдячності краще гроші, — посміхнувся Пайчер. — Я хотів би мати половину вартості спадщини, яку ти одержиш.

— Не заперечую. Робіть, як краще. Але так, щоб мені не довелось потрапити до в’язниці.

Рауль вважав, що було б чудово, якби Пайчер одержав-таки половину того капіталу. Тоді він зробить усе, щоб про подібний злочин ніхто ніколи не довідався.

Так розвідник став Раулем Шлезінгером, власником великого маєтку, яке через рік, за порадою Пайчера, продав і переїхав на постійне мешкання до Берліна. А незабаром одружився з дочкою Пайчера і жив у його сім’ї.

Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, Пайчер, що вже став штандартенфюрером СС і шефом управління та спеціального відділу — «Зондерштабу-Р» в Берліні, запропонував Раулю йти працювати під його керівництвом.

У ПОШУКАХ КРЕМЕНЯ

Особливих причин веселитись у гітлерівців не було. Та за традицією у вільний від служби час співробітники «Зондерштабу-Р» та інших таємних відомств збавляли годину — другу за кухлем баварського пива в прокуреній «бірштубе», де можна було в невимушеній обстановці обмінятись враженнями про події на фронтах. Для Шлезінгера такі зустрічі стали чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами».