Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 592
Олексій Толстой
— Та чорт тебе забери, не в тобі зараз річ, — сіпаючи щокою, закричав на нього Рощин. — Куди ти ведеш ескадрон? На схід, на захід? Які у тебе плани? Яке безпосереднє завдання? Думай!
— Дай карту…
Телєгін сердито взяв карту з рук Рощина і, розглядаючи її, бурмотів під ніс всілякі обозні вирази, що стосувались його самого, Назви міст, сіл, хуторів стрибали у нього перед очима. Він і Це нарешті подолав. Після суперечки було вирішейд — рушити на схід, шукаючи зустрічі з частинами Восьмої армії.
Аж до вечора йшли риссю, де тільки було можна. Темної ночі, коли вже не видно й кінських вух, вислали розвідників пошукати поблизу село Рождественське, що загубилося в непроглядній темряві. Спинились, не сходячи з коней, і довго ждали. Вадим Петрович, під’їхавши конем до коня Телєгіна, торкнувся коліном його коліна.
— Ну? — спитав він. — Може, все-таки поясниш?.. Розмовляти з тобою можна?
— Можна.
— Навіщо ти влаштував цей спектакль?
— Який спектакль, Вадиме?
— З незарядженим револьвером.
— Ти збожеволів!.. — Іван Ілліч перегнувся в сідлі до нього, але так нічого й не побачив, крім невиразної плями з чорними западинами очей. — Вадиме, значить, не ти вийняв патрони?
— Не я вийняв патрони з твого револьвера… Починаю думати, що ти хитріший, ніж здаєшся…
— Не розумію… Змалодушничав… при чому тут хитрість… я б на твоєму місці не згадував би вже…
— Не викручуйся, не викручуйся…
Говорили вони тихо. Рощин весь тремтів, як на парфорсному нашийнику:
— Весь ескадрон прекрасно бачив цір гидку сцену біля копиці… Знаєш, що вони кажуть? Що ти комедію ламав… Життя купував у ревтрибуналі…
— Чорт знає, що ти говориш!..
— Ні, ти вже вислухай! — Кінь під Рощиним теж починав гарячитися. — Ти повинен відповісти мені по чистій совісті… В такі дні випробовується людина… Витримав ти випробування? Розумієш ти, що на тобі пляма?.. Ти не маєш права бути з плямою…
Кінь його, крутячись, боляче хльоснув хвостом по обличчю Телєгіна. Тоді Іван Ілліч прохрипів голосом, упертим в горлову спазму:
— Від’їжджай!.. Я тебе зарубаю!..
І зараз же комісар Чесноков сказав з темряви:
— Хлопці, годі вам лаятись, — патрони я вийняв.
Ні Рощин, ні Телєгін нічого не відповіли на це. Не бачачи один одного, вони важко сопли, — один від жорстокої образи, другий — весь ще наїжений від ненависті. З темряви залунали короткі, як постріли, голоси:
«Стій! Стій!» — «Що за люди?» — «Не хапай…» — «Чиї ви?» — «Ми свої, а ви чиї, туди вашу розтуди?»
Це розвідка наскочила на розвідку, і верхівці, крутячись один коло одного і боячись у такій чортовій темряві витягти зброю і від злого запалу не бажаючи роз’їхатись, кричали й лаялись, вже почуваючи з міцних виразів, що і ті й другі — свої, червоні.
«То чого ж ти за повід хапаєш?..»
«Якої частини?..»
«Мать твою богородицю не спитали, — ми велика кавалерійська частина».
«Де ваша частина?»