Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 591

Так вони втрьох довго ще сиділи коло співучого самовара. Ніч поривчасто хльоскала дощем у шибки маленького віконця. Але що було їм до негоди, до убогості житла, до всієї випадкової мізерності, — серця їх гаряче, впевнено стукали в двері життя, наче були вони вічно юні…

Іван Ілліч вважав себе людиною врівноваженою: чого-, а вже розуму ніколи він не втрачав, так от треба ж було, щоб трапилось таке, що він, зовсім не думаючи, раптом наче осліпнувши, неслухняними пальцями відстебнув кобуру, витягнув револьвер і, приставивши його до голови, клацнув курком. Пострілу не сталося, бо хтось навіщось патрони з його нагана вийняв.

До Івана Ілліча обернулись Рощин і комісар Чесноков і почали злісно лаяти, обзиваючи шмаркачем, інтелігентом, ганчіркою, непридатною навіть, щоб витерти під хвостом у старої кобили. Кричали вони на нього в полі, позлазивши з коней коло копиці сіна, що почорніла від дощу. Тут же неподалік стояв ескадрон і комендантська команда, посаджена на коні. Це було все, що залишилось від бригади Телєгіна.

Корпус Мамонтова широким фронтом пройшов по його тилах, порвав увесь зв’язок, зруйнував комунікації, знищив у селі Гайворони склади продовольства й боєприпасів; за якусь добу весь тил бригади перетворився на хаос, де без ніякого зв’язку з якою-небудь командною точкою відступали, ховалися, блукали розпорошені частини й окремі люди.

Обидва стрілецькі полки, не встигнувши опам’ятатися, опинились у мішку: з тилу на них налетіли мамонтовці, з фронту натиснули донські пластуни. Червоноармійці залишили фронт і розбіглися.

Розміри катастрофи виявлялись поступово, потроху. Телєгін з ескадроном і комендантською сотнею рушили шукати свою бригаду. У нього ще залишалась надія зібрати які-небудь залишки, — паніка минулась, і Мамон- тов був уже далеко, — але незабаром виявилось, що під свинцевим небом, на розкисаючих стернях і непролазній ріллі, по ярах і перелісках, де плутається туман, ніяких людей зібрати неможливо… Одні пішли розшукувати яку-небудь фронтову частину, щоб з нею з’єднатися, другі розбрелися по хуторах, просячи попід вікнами пустити нагрітися, треті того тільки й ждали, — подались навтікача, якнайдалі від цих місць — по домівках, до жінок, на печі.

Два червоноармійці з 39-го полку, такі охлялі, що без сил сиділи під копицею, розказали Телєгіну, Рощину й комісарові Чеснокову, які натрапили на них, дуже невеселу історію…

— Даремно їздите по полю, нікого не зберете, — сказав один. — Був полк, нема його.

Другий, продовжуючи сидіти спиною до копиці, вишкірив зуби:

— Продали нас, от і все… Що ми — не розуміємо бойових наказів? Ми все розуміємо — продали… Командування, мать твою! Картонні підметки ставлять! — І поворушив пальцями, що стирчали з чобота. — Кінчили воювати… Кінець… Амінь!

Коло цієї копиці Телєгін і схибнувся. В пам’яті його виплив страхітливий радіатор з двома широко розставленими прожекторами. Ну, як же тут виправдатися! З лінивою благодушністю все прогавив, розтринькав, розгубив…

— Заждіть, не кричіть на мене, — сказав він Рощину і Чеснокову. — Ну, ослаб, ну, злякався, ну, винен… — І він, гидливо кривлячись, почав ховати наган у кобуру. — Все життя мені щастило, все життя ждав, що зірвусь коли-небудь… Гаразд, нехай судить ревтрибунал…