Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 575

— Я взяв з собою пошту, — сказав Сапожков, влізаючи в плетений тарантас і вмощуючись у сіні поруч з Телєгіним. — Поздоровляю, Іване.

— Сумно це все, Сергію Сергійовичу. По своїй волі б так уже й залишився командиром наших качалінців. Нові люди, нові турботи, — не для мене все це.

— Чого стариком прикидаєшся?

— Та минеться, стомився трохи…

Коні йшли підтюпцем польовою дорогою, плетений тарантас підстрибував, ліворуч темнів дубовий ліс, праворуч на стерні ледве мріли в сутінках купки снопів, укладених хрестами. Пахло пшеничною соломою. Висипали серпневі зорі.

— А хто у тебе в бригаді буде начальником штабу?

— Призначать кого-небудь.

Дорога звернула ближче до лісу, звідки трохи віяло вогкістю. Коні почали пофиркувати.

— Мені листів нема, звичайно? — спитав Телєгін.

— Ой, пробач, Іване, тобі лист.

Іван Ілліч сидів, — зігнувшись, стомлений, куняючи, — раптом аж підскочив.

— Як же ти, ах, Сергію Сергійовичу! Де він?

Сапожков довго рився в сумці. Спинили коней і чиркали сірниками, які шипіли й відскакували. Телєгін узяв листа, — він був від Кузьми Кузьмича, — і крутив його в пальцях.

— Товстий який, скільки написав, — пошепки сказав Сапожков.

— А що? — так само пошепки спитав Телєгін. — Це погано?

Він вискочив з тарантаса й пішов до узлісся. Там поквапливо почав ламати сухі гілки, запалив сірника і дмухав на них.

— Та ти візьми снопа, він зразу займеться. — Сапожков бігом приніс йому пшеничний сніп і відійшов. Солома зразу запалала. Телєгін присів навпочіпки, читаючи листа. Сапожков бачив, як він прочитав, рукавом витер очі і знову почав читати. Значить, справа ясна. Сергій Сергійович шморгнув носом, вліз у тарантас і закурив. Дідок, що сидів на передку і якому хотілось якнайшвидше повернутися додому, сказав:

— Коли б на поїзд не спізнитись, тут далі дорога — самий пісок, та ще броду шукати… Проваландаємось…

Сапожков не став дивитись на Телєгіна, коли той підійшов до тарантаса, важко перегнув його, вліз і сів у сіно. Коні рушили тюпки. На відстані трьох мільйонів світлових років над головою Сапожкова простягнувся роздвоєною туманністю Чумацький Шлях, порипувало, вихляючись, заднє колесо у тарантасі, але дідок на козлах не звертав на це уваги, — зламається, то зламається, що ж тут вдієш…

Телєгін сказав придушеним голосом:

— Яка сила духу у неї. Вічна боротьба за оновлення, за чистоту, досконалість… Просто я вражений…

— Та жива вона?

— Ну, а як ти думаєш! У Костромі й поправляється…

Сергій Сергійович швидко обернувся до нього і обидва засміялись. Сапожков штовхнув його кулаком, і Телєгін штовхнув його, потім він докладно розказав зміст листа, проминув тільки пригоду з брильянтами. Це були ті самі дорогоцінності, про які вона минулого літа писала батькові, так всіма силами борючись за життя і разом знищуючи себе. Видно, тоді ж, в дні її розгубленості, Даша зашила камінці в пальто. І вона жодного разу ні слова не сказала про них Івану Іллічу. Очевидно, забула, — це так на неї схоже, — забула і згадала тільки в гарячці. І — «викинути, викинути», — у Івана Ілліча перехопило горло радісним хвилюванням… Звичайно, в усій цій історії багато було темного, але він ніколи не намагався до кінця розуміти Дашу.