Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 573

Степан Олексійович так розхвилювався від цих думок, що не помітив, як скінчилася служба, на амвон вийшов благочинний — низенький старик в окулярах — і, дивлячись на генерала Денікіна, почав казання:

— Історичний наказ возлюбленого нашого вождя, головнокомандуючого білими силами Півдня Росії генераллейтенанта Антона Івановича Денікіна, випалений вогненними знаками в кожному серці російської православної людини. Головнокомандуючий починає свій наказ словами: «Маючи своєю кінцевою метою захопити серце Росії, Москву, цього третього липня наказую почати загальний наступ…» Панове, чи не розверзлось небо над нами, чи не глас архангела Михаїла скликає біле, чисте воїнство…

Степан Олексійович відчув, як защипало в носі, груди його під розмоклою накрохмаленою маніжкою часто задихали, радість пойняла його. Він бачив, як Денікін повільно підніс долоню до лоба. Степан Олексійович зрозумів раптом, що повинен, повинен поцілувати цю руку… І коли через кілька хвилин Денікін, поцілувавши першим хреста, пішов по килимовій доріжці, — простенький, з підстриженою сивою борідкою, схожий на домашнього дядюшку, — Степан Олексійович в крайньому захваті прожогом ступив до нього. Денікін відхитнувся, затулився руками, обличчя його болісно й жалісно скривилося. Його зараз же заступили генерали. Степана Олексійовича хтось схопив ззаду за лікті і сильно потягнув донизу так, що підігнулись коліна.

— Слухайте, слухайте, я хотів…

Офіцер, що схопив його, бігав очима по його обличчю.

— Ви як сюди потрапили?

— Я хотів тільки руку…

— Де пропуск?

Офіцер продовжував відпихати Степана Олексійовича в юрбу, не випускаючи його. Коло бічного виходу він кивнув головою, підкликавши двох хлопчаків-юнкерів з гвинтівками:

— Взяти оцього. В комендатуру…

«Як ви зволите переконатися, дорогий і великошановний Іване Іллічу, прочухрали ми до самої Костроми. Ніде в дорозі я не наважився висадитись, навіть Нижній Новгород не здався мені надійним місцем щодо воєнних випадковостей. В Костромі ми й осіли, на околиці міста, над Волгою, в дерев’яному будиночку з калиною і горобиною, все — честь честю… Городок привільний, стоїть на пагорках, як Рим, а вже тиша, а вже глушина!.. — але це нам і потрібно.

Дарія Дмитрівна поправляється, хоч і помалу, — ще дуже квола, я її, як малу дитину, беру з ліжка і виношу на двір. Апетит у неї, з усього видно, вовчий, хоч говорити вона не може, але очима показує: їсти… Крім очей, у неї, здається, нічого не залишилось, — личко як кулачок, — і часто плаче від кволості, просто так — течуть сльози по щічках. В гарячці й непритомна вона пробула майже три тижні, поки ми ляпали колесами по Волзі. Гарячка у неї була неспокійна й болісна, душа її безперервно боролася з якимись примарами минулого. Значну роль, хоч це й дуже дивно, відігравав у неї якийсь скарб, якісь брильянти, що опинилися у неї нібито після якогось злочину. І все марення було в тому, що Дарія Дмитрівна розмовляла двома голосами: один осуджував, другий виправдувався, — тоненький такий, плаксивий голосок. Я не писав би вам про це, якби не одне випадкове і надзвичайне відкриття…