Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 574

Твердо пам’ятаючи ваш наказ — годувати наших дорогих хворих добре — і маючи це як головне завдання, не раз я впадав у розпач і навіть у паніку. Час трудний. Люди або мислять великими категоріями, розуміють ніяк не менше, як в обсязі всієї земної кулі, або з голісіньким цинізмом рятують свою шкуру. І в тому, і в другому випадку відсутнє побутове милосердя: одну людину можна захопити, іншу можна налякати, але розжалобити, попросити фунтиків десять хліба, задля голодних сліз своїх, — це звичайно не вдається.

Зайве манаття, все, що ми захопили, я обміняв на хліб, яйця, рибу. Скільки разів була спокуса — загнати Дарії Дмитрівни драпове пальтечко, в якому вона втекла восени з Самари. Але стримувався, і не стільки через благорозумність, — бо близько осінь, — скільки через те, що це пальтечко незмінно фігурувало, як якийсь, незрозумілий мені, викривач у маренні Дарії Дмитрівни. Значить доводилось удаватись до хитрощів, до обману довірливих душ і прямої крадіжки. Виручала знову-таки хіромантія. Націлишся на пристані на сільську жінку з мішком і починаєш їй розводити теревені, шукаючи слабкого місця. А воно завжди знаходиться, — життєвий досвід велика річ. Заведеш розмову про антихриста, на Волзі зараз про нього багато говорять, особливо повище Казані. Чи багато ж треба, щоб налякати дурну жінку? Треба, щоб вона тобі повірила, і вже половина її мішка — моє…

Не далі як учора, в неділю, вранці опоряджав я туалети Дарії Дмитрівни. В Костромі я один, здається, володію великою котушкою ниток, — факт немаловажний. До нас навіть ідуть як на прощу: гудзика пришити до штанів чи там латочку… Не соромлячись беру за це різним їстивом. Сиджу на ганку, розгорнув пальтечко Дарії Дмитрівни: підбійка на ньому, як ви, певне, пам’ятаєте, фланелева, шотландська, картата. От, думаю, якщо підбійку зняти і зробити з неї гарненьку спідничку? Стара у неї — як решето… А на підбійку загнати щось гіршеньке. І так мене опанувала ця думка, — питаю Онисю Костянтинівну, вона теж: «Спідниця буде хороша, поріть…» Почав я пороти підбійку, — звідти посипались брильянти, великої ціни, тридцять чотири камінці… От вам і марення наяву! Того ж дня показую камінці Дарії Дмитрівні. І раптом бачу, згадала! В очах у неї — благання й жах, і губами щось хоче висловити… А говорити вона розучилася… Я нахиляюсь до її блідих губок, і пролепетала вона перше слово за час хвороби: «Викинути, викинути…»

Іване Іллічу, без вас нічого не смію. Не знаю — звідки у неї цей скарб, і чому він їй такий одворотний, не знаю, що зробити, — держати вдома боюсь і викинути вважаю нерозумним. Дарії Дмитрівні забожився, що, взявши човна, виплив на середину Волги і вкинув туди камінці. Вона зразу заспокоїлась, оченята її прояснились, наче вона щось, нарешті, від себе одірвала прилипле…

Пробачте, Іване Іллічу, що так про все пишу докладно, але єсмь многословний і балакучий. Прихитріться — сповістіть нас про ваше здоров’я і про те, чи зимувати нам тут, у Костромі, чи подаватися в Москву?.. По всьому тому залишаюсь відданий до гроба вам і Дарії Дмитрівні Кузьма Нефедов…»