Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 558
Олексій Толстой
Незабаром після цього на село приїхав продзагін. Зразу стало відомо, що Яків подав їм такі списки хлібних лишків, що продзагінники, кажуть, руками розвели. Яків сам з понятими пішов по подвір’ях, позначаючи крейдою на воротях — скільки тут брати зерна…
«Та зроду я цих пудів не бачив!» — кричав хазяїн, намагаючись стерти рукавом написане. Яків говорив продзагінникам: «Копайте у нього під помостом…» Хазяїнові страшно було перед Яковом хреститися, — з слізьми дер кожушка на собі: «Та нема ж там, їй-богу…» Яків наказував: «Ламай у нього піч, під піччю заховано…»
Завдяки його старанням геть-чисто вимели село, вивезли навіть насінну пшеницю. Олексія Красильникова він викликав окремо до себе в комітет, замкнув двері, на яких був прибитий цвяшками портрет голови Вищої військової ради республіки, на стіл коло себе поклав револьвер і глузливо оглядав похмурого Олексія.
— Ну, як же ми будем розмовляти? Хліб є?
— Звідки у мене хліб? Восени не орав, не сіяв.
— А куди коней подів?
— По хуторах розтикав, по знайомих.
— Гроші де заховані?
— Які гроші?
— Награбовані.
Олексій сидів, схиливши голову, — тільки пальці у нього на правій руці розтискались і стискались, відпускали і брали.
— Негарно воно виходить, — сказав він, — ну, податок, зрозуміло, податок… А це що жі хапай за горло, скидай Сорочку…
— В Чека доведеться відправити…
— Та я не відмовляюсь, треба, то треба, гроші принесу.
Олексій удома зразу кинувся під поміст і почав виволікати звідти дорожні торби, мішки і сувої мануфактури. В одній торбі були у нього миколаївські й донські Гроші, — ці він розтикав по кишенях І в пазуху. Другу торбу, напхану керенками, — нічого не вартим мотлохом, — дав Мотроні:
— Віднеси в комітет, скажеш — інакших у нас не було. Вони не повірять, прийдуть сюди мостини зривати, то ти не протився. Годинники й ланцюжки вкинь у колодязь. Мануфактуру поклади в тачанку, прикидай сіном, вночі візьми у діда Опанаса коня, відвезеш на Дементіїв хутір, я там буду ждати.
— Олексію, ти куди зібрався?
— Не знаю. Скоро не повернусь — тоді щось інакше про мене почуєте.
Мотрона опустила на брови плетену хустку, кінцями її прикрила торбу з керенками і пішла в комітет. Олексій накинув защіпку на двері й обернувся до Каті, що стояла коло печі. Очі у нього були весело-зді, ніздрі роздуті.
— Одягайтеся тепліше, Катерино Дмитрівно… Шубку хутряну та панчішки шерстяні. Та під низ — тепле… Та швиденько, часу в нас обмаль…
Він дивився на Катю, розширюючи очі, навколо зіниць його наче спалахували іскорки, шорсткі русяві вуса здригалися над відкритими зубами. Катя відповіла:
— Я з вами нікуди не поїду…
— Це ваша відповідь? Іншої відповіді нема?
— Я не поїду.
Олексій підступив, роздуті ніздрі його побіліли.
— Одну тебе не залишу, не надійся… Не для цього солодко годована, сучко, щоб тебе інший покривав… Баринька сахарна… Я ще до твоєї шкіри не добрався, застогнеш, тварюко, як виверну руки, ноги…
Він узяв Катю налитими залізними руками й захрипів, — вона уперлася йому ліктем у кадик, — за два кроки доніс до ліжка. Катя, напруживши всю силу, що незрозуміло звідки взялась у неї, виверталася: «Не хочу, не хочу, звір, звір…» Схоплювалась, і він знову її ламав. Олексієві було важко й жарко в кожушку, напханому грішми. Він наосліп почав бити Катю. Вона ховала голову, повторювала з дикою ненавистю крізь зціплені зуби: «Убий, убий, звір, звір…»