Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 485
Олексій Толстой
— Не збагну, не розберу… Чи ви гордуєте нами, — знову сказав Олексій, — чи у вас не всі вдома…
Мотрона вогненним поглядом наказала Каті не відповідати, — щоки її палали.
— Та хоч заплачте, чи що… Перший раз таких бачу, їй-богу. її атестуєш, а вона хоч би кашлянула… Сидить, опустила очі… Ні риба ні м’ясо… русалка, чесне слово… Мотроно! — покликав він. — А цього вона не розуміє, що малі діти на неї пальцями показують. Олексій на возі привіз, в карти її у Махна виграв… Це їй нічого… А мені що! — шалено крикнув він. — Нехай тепер знають — моя наречена!
Катя зблідла, з рушником і тарілкою пішла була за завіску. Мотрона сильно шарпнула її за плече.
— Ми знаємо тепер, — з якого кінця за життя хапатися… Я першу людину вбив у чотирнадцятому році. — Олексій коротко засміявся. — Сиджу, німець повзе, носа підняв, я — цок, він і звалився набік. А я жду — вилетить у нього душа чи ні? Я багато людей убив, у жодного душі не бачив… Ну і годі, спасибі за науку… На згарищі будинок будемо ставити: перший — дерев’яний, другий — кам’яний, третій — під золотою покрівлею… Даремно, даремно, Катерино Дмитрівно, ведете зі мною таку політику. Я вас силою не тримаю, не милий, гидкий, — ідіть на всі чотири сторони. Наречена! Що я оце такий жених — мені втіхи ждати не доводиться…
Мотрона сковзнула губами по Катиній щоці і в саме вухо: «Дурень п’яний, не слухай його…» Катя почепила на протягнуту вірьовочку рушника і вийшла за завіску. Олексій сидів коло стола боком, — нога на ногу, — звісивши набряклу велику руку, і запалими очима дивився на Катю. Вона сіла на табуреті, навпроти нього. Погляд Олексія був не п’яний, пильний, — вона опустила очі.
— Олексію Івановичу, нам давно треба поговорити… Олексію Івановичу, я вас вважаю хорошою людиною. За весь час нашого похідного життя я бачила у вас тільки справжню добрість. Я до вас прив’язалась… Що ви об’явили сьогодні, — чого дивуватися, я давно цього ждала… Олексію Івановичу, тут, коли ми приїхали, щось трапилось… Ви тут — інша людина…
Олексій захрипів, прочищаючи горло, потім спитав:
— Тобто як — інша? Тридцять років був одним; тепер став інший?
— Олексію Івановичу, моє життя було, як сон безпробудний… Ну, от… Я була непотрібна домашня тварина… Ах, мене любили, — ну, і що ж! — трошки огиди, трошки розпачу… Коли круг нас стала війна, — це було пробудження: смерть, руйнування, страждання, біженці, голод… Непотрібним домашнім тваринам залишалось, поскавучавши, померти… Так би воно і трапилось, — мене врятував Вадим… Він говорив, і я вірила, що наша любов — це весь сенс життя… А він шукав тільки помсти, знищення… Але ж він був добрий? Не розумію… — Вона підняла голову, дивлячись на прикручений вогник бляшаної лампи над столом. — Вадим загинув… Тоді мене підібрали ви.
— Підібрав! — Він усміхнувся, не зводячи з неї очей. — Кішка ви, чи що…
— Була, Олексію Івановичу… А тепер не хочу… Була ні доброю, ні злою, ні росіянкою, ні іноземкою… Русалкою… — Куточки її губів лукаво піднялись, Олексій нахмурився. — Виявилось, що я просто — російська баба… І з цим не розлучусь тепер… З вами я побачила багато тяжкого, багато страшного… Витримала, не пискнула… Пам’ятаю один вечір… Розпрягали вози, під’їжджали вершники… Біля киплячого казана зібралися збуджені, галасливі люди…