Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 466

Багато хазяйновитих мужичків, що повтікали літом до отаманських загонів, почали тепер подумувати про повернення додому. Укладали на віз усе добро, що по чесній дільбі припало їм після вдалих наскоків, міняли різні місцеві гроші на миколаївські, міцно вшнуровували брезент, прив’язували до задньої осі казанок і нишком, а деякі і явно, прийшовши до отамана і кажучи: «Прощавай, Хведоре, я тобі більше не боєць». — «А чого так?» — «За домівкою скучаю, ні пити, ні їсти, ні спати не можу. Коли потрібний буду, поклич, прийдемо», — запрягали добрих коней і виїжджали на хутори та в села, звільнені від німецького постою.

Задумався про це і Олексій Красильников. Радився з Мотроною — братовою жінкою — і навіть з Катею Рощиною: чи не рано додому? Коли б чого не сталося. Непомітно в село Володимиреьке не заявишся, можуть ще притягти до відповідальності за вбивєтвр німецького унтера. Німці народ серйозний. З другого боку — повернешся на пожарище, — доведеться будувати хату, ставити двір — робити це треба тепер же, восени.

П’ятеро молодих дужих коней і три вози барахла, мануфактури і всякого господарського добра мав Олексій Красильников в обозі махновської армії. Все це не так Олексій, як Мотрона зібрала. Вона безстрашно приходила на збори, де отаман загону або сам Махно ділив здобич, — завжди прибрана, гарна, зла, — брала, що хотіла. Який-небудь мужик готовий був і засперечатися з нею, — кругом починався регіт, коли вона виривала у нього якунебудь річ — хустку, шубу, шматок доброго сукна: «Я жінка, мені це потрібніше, ти однаково проп’єш, бандите, до мене ж принесеш уночі…» Вона і міняла, і скуповувала, тримаючи для цього на возі барило спирту.

Олексій роздумував і не наважувався, поки не прийшла радісна звістка, що Скоропадський, залишений німцями і своїми військами, зрікся гетьманства, в Київ увійшли петлюрівські січовики і там оголошена «демократична українська республіка». Одночасно з цим з радянського рубежу рушила українська Червона Армія. Це вже було зовсім надійно.