Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 464

Нестерпні були зупинки на полустанках, — принишклий перестук коліс, непорушність, нудне чекання. Вадим Петрович виходив на площадку. На темному пероні, на коліях — ані душі. Лише в станційному вікні ледве жовтіє світло вогника, що плаває в олії, та видно — сидять дві постаті — кондуктор і телеграфіст, готові так просидіти цілу ніч, уткнувши носа в комір. Піти до них, спитати — марно, — поїзд рушить, коли дадуть колію з сусідньої станції, а там, може, і живого нікого нема.

Вадим Петрович втягав холодне повітря, все тіло його випростувалось, напружувалось… У вітряній листопадовій темряві, в неосяжній пустельній Росії була одна жива цяточка — грудочка гарячої плоті, жадібно любима ним… Як могло статися таке затемнення, що через ненависне бажання мститися, карати він одірвав від себе Катині руки, які схопили його в останньому розпачі, жорстоко покинув її одну, в чужому місті. Звідки ця впевненість, що, розшукавши її і без слів (тільки так, тільки так) кинувшись цілувати ступні її ніг, в панчішках, які вже і штопати, мабуть, нічого, дістанеш прощення?.. Такі зради не легко прощають.

Поки Вадим Петрович так міркував один на площадці, сердито бурмочучи і ворушачи бровами, кондуктор вийшов зі станції і став коло вагона, байдужий до всякого подолання простору… Вадим Петрович спитав — чи довго ще ждати? Кондуктор навіть не захотів здвигнути плечем. Закопчений ліхтар, який він держав у руці, погойдувався, освітлюючи поли його чорного пальта, що метлялись на вітрі. Раптом погасло тьмяне вікно на вокзалі, грюкнули двері. До кондуктора підійшов телеграфіст, і обидва вони довго дивилися в бік семафора.

— Гаси, — пошепки сказав телеграфіст.

Кондуктор підняв ліхтар до вусатого одутлого обличчя, дмухнув на чадний вогник, і зараз же вони з телеграфістом полізли на площадку й відчинили двері на другий бік колії.

— Утікайте, — сказав кондуктор Рощину, швиденько зліз і побіг.

Рощин стрибнув слідом за ними. Спотикаючись об рейки, налетівши на купу шпал, він вибіг у поле, де було трохи ясніше і попереду бовваніли, йдучи, дві постаті. Він догнав їх. Телеграфіст сказав:

— Тут ями десь, — темрява проклята! Пісок брали, тут я завжди ховаюсь…

Виявилось, що ями трохи ліворуч. Рощин слідом за своїми супутниками сповз у якийсь рів. Зараз же підійшли ще двоє, — машиніст і кочегар, — вилаялись і теж сіли в яму. Кондуктор зітхнув тяжко:

— Покину я цю службу. Так обридло. Ну хіба це рух!

Тепер із степу чути було тупіт коней, стукіт коліс.

— Хто ж це у тебе тут бешкетує? — спитав кондуктор телеграфіста. — Жокей Смерті, чи що?

— Ні, той у Дібрівському лісі. Це, мабуть, Маруся гуляє. Хоч, здається, теж не вона, — та скаче з факелами… Місцевий якийсь отаманчик.

— Та ні ж, — прохрипів машиніст, — це махновець Максюта, мать його…

Кондуктор знову зітхнув і

— Єврейчик у мене один у третьому вагоні, з чемоданами, — не сказав йому, ех…

Кінський тупіт наближався, як вітер перед грозою. Колеса вже загримотіли по бруку коло станції. Залунали крики: «Гайда, гайда!» Брязкіт шибок, постріл, короткий зойк, удари по залізу… Кондуктор почав дути у складені човником руки: