Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 313

Над Тверським бульваром пливли рідкі хмарки. Прогримотів грузовик, повний солдатів. Візник сказав, моргнувши на нього:

— Грабувати поїхали. Овсянникова, Василя Васильовича, знаєте? Перший у Москві мільйонер. Вчора приїхали до нього теж отак, на грузовиках, і весь особняк дочиста вивезли. Василь Васильович тільки покрутив головою, та й ні-ішов світ за очі. Бога забули, отак старики вважають…

В кінці бульвару показалися руїни гагарінського будинку. Якийсь одинокий чоловік у жилетці, стоячи вгорі, на стіні, виламував киркою цеглини, кидав їх униз. З лівого боку озія обгорілого будинку дивилася в бліде небо порожніми вікнами. Навкруги всі будинки, як решето, були побиті кулями. Півтора року тому цим тротуаром бігли в накинутих на голову пухових хустках Даша й Катя. Під ногами хрустів льодок, в замерзлих калюжах відбивалися зірки. Сестри бігли в адвокатський клуб на екстрену доповідь з приводу чуток про революцію, що нібито почалася в Петербурзі. П’янким, як щастя, було весняне морозне повітря…

Даша труснула головою: «Не хочу… Поховано…»

Візник виїхав на Арбат і звернув ліворуч у провулок. У Даші так забилося серце, що потемніло в очах… Ось двоповерховий білий будинок з мезоніном. Тут з п’ятнадцятого року вона жила з Катею і покійним Миколою Івановичем. Сюди з німецького полону прибіг Телєгін. Тут Катя зустріла Рощина. З цих облуплених дверей Даша вийшла в день весілля, Телєгін підсадив її на сірого лихача, — помчали в весняних сутінках, серед ще блідих вогнів, назустріч щастю… Вікна в мезоніні вибиті. Даша впізнала шпалери в колишній своїй кімнаті, вони висіли клаптями. З вікна вилетіла галка. Візник запитав:

— Праворуч, ліворуч, — як вам?

Даша заглянула в папірець. Спинились коло багатоповерхового будинку. Парадні двері зсередини були забиті дошками. Тому що питати нічого не можна було, Даша довго розшукувала на чорних сходах квартиру 112-а. Де-не-де, коли Даша проходила повз двері, вони прочинялися на ланцюжках. Здавалось, за кожними дверима стояла людина, попереджаючи мешканців про небезпеку.

На п’ятому поверсі Даша постукала, три рази і ще раз, — як її вчили. Почулися обережні кроки, хтось, дихаючи в щілину, розглядав Дашу. Двері відчинила літня висока дама з яскраво-синіми, страшними, вирячкуватими очима. Даша мовчки простягнула їй картонний трикутник. Дама сказала:

— Ах, з Петербурга… Будь ласка, зайдіть.

Через кухню, де, видно, давно вже не готували, Даша пройшла у велику кімнату з запнутими вікнами. В напівтемряві виднілися обриси прекрасних меблів, поблискувала бронза, але й тут було щось нежиле. Дама запросила Дашу на диван, сама сіла поруч, розглядаючи гостю страшними, розширеними очима.

— Розказуйте, — суворо, владно наказала вона.

Даша чесно зосередилась, чесно почала переказувати ті невтішні відомості, про які велів розказати Куличок. Дама стиснула гарні, в перснях, руки на стулених колінах, хруснула пальцями…