Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 312

' — Куди ж ти тепер оце їдеш?

— У Москву по директиви.

П’явка багато ще розказував про партизанство і про сільське життя-буття. «З одного лиха та в друге — отак і живемо. І довели мужика до вовчого стану: одно залишається — горло гризти». Сам він був з-під Ніжина, працював на цукрових заводах. Ока позбувся при Керенському, під час злощасного червневого наступу. Він так і говорив: «Керенський мені вибив це око». Тоді ж, в окопах, він познайомився з комуністами. Був членом Ніжинського Совдепу, членом ревкому, працрвав у підпіллі по організації повстанського руху.

Його розповідь вразила Дашу. В його розповіді була правда. Це розуміли і всі пасажири, що дивилися в рот оповідачеві.

Решта дня і ніч були втомні. Даша сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, і думала до болю в голові, до розпачу. Були дві правди: одна — одноокого, оцих фронтовиків, оцих хропучих жінок з простими, стомленими обличчями; друга — та, про яку кричав Куличок. Але двох правд немає. Одна з них — помилка страшна, згубна…

У Москву приїхали серед дня. Старенький візник підтюпцем повіз Дашу по брудній і облупленій Мясницькій, де вікна порожніх магазинів були забризкані болотом. Дашу вразила безлюдність міста, — вона пам’ятала його в ті дні, коли тисячні юрби з прапорами й піснями вештались по обмерзлих вулицях, вітаючи одне одного з безкровною революцією.

На Лубянському майдані вітер крутив порох. Пленталися два солдати в непідперезаних сорочках, з підкоченими комірами. Якийсь щуплий, довголиций чоловік в оксамитовій куртці озирнувся на Дашу, щось їй крикнув, навіть побіг за візником, але йому запорошило очі, він відстав. Готель «Метрополь» був покопирсаний артилерійськими снарядами, і тут, на майдані, крутився пил, і було дивно бачити в засміченому сквері клумбу яскравих квітів, незрозуміло ким і навіщо посаджених.

На Тверській було жвавіше. Де-не-де доторговували крамнички. Навпроти Совдепу, на місці пам’ятника Скобелєву, стояв величезний дерев’яний куб, оббитий кумачем. Даші він здався страшним. Дідок-візник показав на нього пужалном:

— Героя стягли. Скільки років у Москві їжджу, і все він тут стояв, а тепер, бачиш, не сподобався урядові. Як жити? Прямо лягай і помирай. Сіно — двісті карбованців пуд. Пани порозбігались, — самі товариші, та й ті ходять більше пішки… Ех, держава!.. — Він засіпав віжками. — Хоч би короля якого-небудь нам…

Не доїжджаючи до Страсної, ліворуч, під вивіскою «Кафе Бом», за двома дзеркальними вікнами сиділи на диванах гулящі молоді люди і мляві дівчата, курили, пили якусь рідину. У відчинених на вулицю дверях стояв, прихилившись плечем, довговолосий, нечесаний, бритий чоловік з люлькою. Він наче здивувався, придивляючись до Даші, і вийняв люльку з рота. Але Даша проїхала. Ось рожева башта Страсного, ось і Пушкін. З-під ліктя у нього й досі стриміла на палиці злиняла ганчірочка, почеплена під час бурхливих мітингів. Худенькі. діти убігали по гранітному п’єдесталу, на лавці сиділа дама в пенсне і в шапочці, зовсім такій, як у Пушкіна за спиною.