Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 303

— Ви дуже змінилися, — тремтячим голосом сказала Даша і простягнула йому руку. Куличок спритно підхопив її, поцілував. Незважаючи на шинелину, зразу було видно, що ці роки служив у кінноті.

— Дозвольте передати листа. Дозвольте пройти куди-небудь скинути чобота… Він, пробачте, у мене в онучі. — Куличок значливо глянув і пройшов за Дашею в порожню кімнату, де сів на підлогу і, кривлячись, узявся стягати брудного чобота.

Лист був від Каті, той самий, якого вона передала в Ростові підполковникові Тетькіну.

З перших же рядків Даша скрикнула, схопилась за горло. Вадима вбито!.. Не встигаючи очима, пролетіла по листу. Жадібно перечитала ще раз. Знесилено сіла на ручку крісла. Куличок скромно стояв на віддалі.

— Никаноре Юрійовичу, ви бачили мою сестру?

— Ні, не бачив. Лист був переданий мені десять днів тому одною особою; вона повідомила, що Катерина Дмитрівна вже більш як місяць залишила Ростов…

— Боже мій! Де ж вона? Що з нею?

— На жаль, не було можливості розпитати.

— Ви знали її чоловіка? Вадим Рощин!.. Убитий… Катя пише, ах, як це жахливо!

Куличок здивовано підвів брови. Лист так тремтів у Даші в худенькій руці, що він узяв його, перебіг ті рядки, де говорилось про Валер’яна Онолі, який розказав про смерть чоловіка… Куточок рота у Куличка недобре поповз угору:

— Я завжди думав, що Онолі здатний на підлість… З його повідомлення виходить, що Рощина убито в травні. Так? Дуже дивно… Здається мені — я бачив його трохи пізніше.

— Коли? Де?

Але тут Куличок витягнув хижого носика, колюче втупився в Дашу. А втім, тривало це лише секунду. Дашині палаючі хвилюванням очі, холодні тремтячі пальчики ясніше ясного говорили, що тут діло певне: хоч і дружина червоного офіцера, але не викаже. Куличок запитав, наближаючись до Дашиних очей:

— Ми самі в квартирі? (Даша поспішно закивала: так, так). Слухайте, Даріє Дмитрівно. Те, що я скажу, ставить моє життя в залежність від…

— Ви денікінський офіцер?

— Так.

Даша хруснула пальцями, тоскно глянула в вікно — в цю недосяжну синяву.

— У мене вам нічого боятися…

— В цьому я був певний… І хочу просити у вас нічлігу на кілька днів.

Він промовив це твердо, майже погрозливо. Даша нахилила голову:

— Добре…

— Але, якщо ви боїтеся… (Він одскочив). Ні? Не боїтеся? (Наблизився). Я розумію, розумію… Але вам боятися нічого… Я дуже обережний… Буду виходити тільки ночами… Жодна душа не знає, що я в Пітері… — Він витягнув з-під підкладки картуза солдатський документ. — Ось… Іван Свищов. Червоноармієць. Документ справжній. Своїми руками зняв… Так ви хотіли знати про Вадима Петровича? По-моєму, тут якась плутанина… — Куличок схопив Дашині руки, стиснув: — Отже, ви, значить, з нами, Даріє Дмитрівно? Ну, дякую. Вся інтелігенція, все ображене, замучене офіцерство збираються під священні прапори Добрармії. Це армія героїв… І ви побачите — Росія буде врятована, і врятують її білі руки! А ці хамські лапища — геть від Росії! Досить сентиментальностей. Трудовий народ! Оце проїхав півтори тисячі верст на даху вагона. Бачив трудовий народ! От звірина! Я запевняю: тільки ми, мізерна купка героїв, несемо в своєму серці справжню Росію. І ми штиком приколемо наш закон на порталі Таврійського палацу…