Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 294

Олексій Толстой

І тоді залунали постріли. Юрба гостей скам’яніла. Музика урвалась. Махно, одягнений у форму вартового офіцера, стояв позаду закусочного стола коло напіввідчинених дверей і стріляв з двох револьверів по червоних жупанах. Рослий багровий підполковник, друг жениха, розкинувши руки, важко повалився на стіл і перекинув його. Пронизливо закричали жінки. Другий витягав шаблю, та, так і не витягнувши, вкляк лицем у килим… Ще троє з шаблями кинулись на Махна, — двоє зараз же впали, третій вискочив у вікно і там закричав, як заєць. У протилежних дверях з’явилися двоє, лютих і чубатих, теж у мундирах варти, і відкрили стрільбу по гостях. Жінки металися. Падали. Панотець не міг підвестися з крісла, і Махно, підійшовши, увігнав йому кулю в рот. Лунала стрільба на дворі і в парку, де були гості, що повискакували в вікна. Небагатьом вдалося сховатися в кущах, в осоці на ставку. Перебиті були дворова челядь і стражники. Махновські молодці запрягли вози і до світанку вантажили їх добром і зброєю. Сонце зійшло над палаючою садибою.

На Гуляйполе цей сміливий наскок справив сильне враження. На той час селяни вже зовсім занепали духом під німцями, під садженими поміщиками, під швидкою на розправу державною вартою. Не довіряючи селянам, поміщики відмовлялися здавати землю в оренду і вимагали не тільки врожаю цього літа, але й повернення зерном збитків минулого року. Залишилось вити по-вовчому.

З’явився Махно й оголосив терор. По хуторах і селах полетіла чутка, що знайшовся батько.

Селяни схопились. Запалали садиби. Запалали в степах скирти пшениці. Партизанські загони зухвало нападали на пароплави й баржі з хлібом, що його вивозили в Німеччину. Заворушення перекидались на правий берег Дніпра. Австрійським і німецьким військам відданий був наказ припинити безпорядки. Сотні каральних загонів розсипались по країні. І тоді Махно перший, з невеликим, добре озброєним загоном, почав нападати на австрійські війська.

В той час армія батька Махна була невелика. Постійне ядро її, яке не розбігалося, складалося з дво-трьох сотень одчайдушних голів. Тут були і чорноморські матроси, і фронтовики, яким з різних причин не можна було показатися в рідному селі, і дрібні батьки, що влилися з своїми загонами до Махна, і люди без роду і плоду, які воювали задля молодецтва й веселого життя.

Тоді ж до армії почали прибиватися й анархісти-одинаки, так звані «бойовики», що зачули про нову гайдамаччину, яка вільно гуляла на конях. Приходячи пішки в махновський табір, обдерті й голодні, з бомбою в одній кишені і з томом Кропоткіна в другій, анархісти говорили батькові:

— Чули ми, ніби ти геніальна особа. Гм! Подивимось!

— Подивіться, — відповідав батько.

— Що ж, — говорили вони, — якщо ти справді такий, потрапиш на сторінки світової історії. Чорт тебе знає, а може, тобі судилося стати другим Кропоткіним.

— Можливо, — відповідав батько.

Анархісти почали їздити за батьком в обозі, пити з батьком спирт, говорити йому дивні слова, до яких він був дуже охочий, — про історію і про славу. І потроху дехто з них почав проходити на відповідальні й командні місця. І вже за кожним потяглася тачанка із здобиччю, взятою в боях: ящик коньяку, барило з золотом, мішок з одягом. Такими одинаками були — Чалдон, Скоропіонов, Юголобов, Чередняк, Енгарец, Француз та багато інших. На довгих постоях вони роздобували цілими домами розпусти веселих дівчат і влаштовували афінські ночі, запевняли батька, що такий підхід до статевого питання розкріпачує побут, що ж до сифілісу — то це дрібниця й дурниця, коли здійснюється абсолютна свобода. Махно називав своїх анархістів повзучими гадами, не раз погрожував їх перестріляти, але терпів, як людей книжних, котрі добре розуміли, що таке світова слава.