Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 295

В армії не було постійної ставки. В міру потреби вона переїжджала з кінця в кінець губернії на конях і тачанках. Коли задумували наскок або мав бути бій, Махно надсилав гінців по селах і сам у людному місці говорив запальну промову, після чого його підручні кидали з тачанок у юрбу сувої сукна й ситцю. За один день ядро його армії обростало селянами-партизанами. Кінчався бій, і добровольці так само швидко розбредалися по селах, ховали зброю і, — ніби вони не вони, — стоячи коло воріт, ліниво чухались, коли повз них гуркотіла німецька артилерія, шукаючи ворога. Австрійські й німецькі загони, переслідуючи Махна, завжди ударяли в порожняву, і завжди в тилу у них опинявся цей всюдисущий диявол. Партизани, як стародавні кочовики, не приймали вирішального бою, розсипалися з виттям, свистом і пальбою на конях і тачанках і, зібравшись знову там, де їх не ждали, нападали зненацька.

Село спорожніло. Поїхав слідом за армією і Махно на тройці, у візку, застеленому килимом. Був уже полудень. Товста заплакана дівка, у високо підіткнутій спідниці, замітала хату віником з полину. Хазяїн сидів коло відчиненого вікна і, поглядаючи на пагорки, куди пішли піші й кінні і де зараз мирно крутилися два вітряки, тяжко зітхав: видно, його не заспокоїла недавня розмова з Махном.

Катя ходила до колодязя, помилась, причепурилась. Хазяїн покликав її снідати, вона з’їла дві галушки, випила молока. І тепер, вже зовсім не знаючи, що робити, чого ждати, — сиділа коло другого вікна. Була спека. На вулиці багато курей тинялося по свіжому гною. В палісадниках никли золоті шапки соняшників, наливалася вишня. Плавали шуліки над селом. Хазяїн кректав, зітхав.

— Ти спідницю ще на голову задери, безсоромна, — сказав він заплаканій дівці. — Ото біда — залапали… Не тебе першу.

Дівка схлипнула, покинула віника і спустила спідницю на товсті білі литки. Хазяїн деякий час дивився на віник.

— Хто саме? Ти скажи, не бійся, Олександро…

— Та я ж його, проклятого, і не знаю, як звати… Не наш… В окулярах…

— Бачиш ти, — швидко сказав хазяїн, наче зрадів. — В окулярах… Це хто-небудь з них — анархіст. — Він обернувся до Каті. — Племінниця Олександра… Послав її на тік по солому… А тік знаєте де? Повернулася вранці вся обдерта. Тьху!..