Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 278
Олексій Толстой
Далі Катя не могла писати… Хустинка вся змокла… Але все-таки треба було розказати сестрі все те буденне і звичайне, що найбільше цінять у листах… Під шум дощу вона написала ці слова, не вкладаючи в них ні думки, ні почуття… Про ціни на продукти, про дорожнечу життя… «Немає ніяких матерій, ниток… Голка коштує півтори тисячі карбованців або двоє живих поросят… Сусідка по двору, сімнадцятилітня дівчина, повернулася вночі гола й побита — роздягли на вулиці. Головне — полюють на черевики…» Написала про німців, що вони влаштували в міському саду військову музику і наказують підмітати вулиці, а хліб, масло, яйця вивозять поїздами в Німеччину… Простий народ і робітники ненавидять їх, але мовчать, бо допомоги ждати нема звідки.
Все це їй розказував підполковник Тетькін. «Він дуже милий, але, видно, не легко йому з зайвим їдцем… А дружина його, вже не церемонячись, говорить про це». Катя ще написала: «Позавчора мені минуло двадцять сім років, але вигляд у мене… та бог з ним… Тепер це байдуже… Нема для кого…»
І знову взялась за хустинку.
Цього листа Катя передала Тетькіну. Він обіцяв з першою ж нагодою переправити в Пітер. Але ще довго після того, як Катя поїхала, носив його в кишені. Сполучення з північчю було дуже трудне. Пошта не діяла. Листи доставляли особливі ходаки, відчайдушні голови, і брали за це великі гроші.
Перед від’їздом Катя продала всі свої нечисленні речі, що привезла з Самари; залишила тільки одну дрібничку — ізумрудний перстень, його подарували Каті в день народження. Це було давно, до війни, весняного петербурзького ранку. Він одійшов у таку далеку пам’ять, що ніщо вже не зв’язувало Катю з тим туманним містом, де пролетіла її молодість. Даша, покійний Микола Іванович і Катя пішли на Невський. Вибрали перстень з ізумрудом. Вона наділа на палець зелений вогник і тільки його винесла з того життя…
З ростовського вокзалу відходило зразу кілька поїздів. Катю заштовхали, ввіпхнули в якийсь вагон третього класу. Вона сіла коло вікна, вузлик з заштопаною білизною примостила на колінах. Попливли заливні луги, донські плавні, дими на обрії, туманні обриси Батайська, що не скорився німцям. Під крутим берегом — напівзатоплені рибальські села, білі хати, садки, перевернуті баркаси, хлопчики, що йшли з волоком. Потім молочною запоною розіслалось Азовське море, вдалині — кілька косих парусів. Потім погаслі димарі таганрозьких заводів. Степи. Могили. Занедбані шахти. Величезні села на схилах крейдяних горбів. Шуліки в синьому небі. Сумний, як ці простори, свист поїзда. Похмурі селяни на станціях. Залізні каски німців…