Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 277

Катя поклала перо і зібганою хусточкою витерла очі. Потім дивилася на дощ, що струменів по чотирьох шибках вікна. Надворі гнулась і гойдалась акація, немов сердитий вітер шарпав її за волосся. Катя знову почала писати:

«Вадим поїхав на фронт. Настала весна, все моє життя було — ждати його. Як сумно, як це нікому не потрібно було… Я пам’ятаю, надвечір дивилася в вікно. Розвивалась акація, великі бруньки розпукувались. Метушився табунець горобців… Мені стало так прикро, так самотньо… Чужа, чужа на цій землі… Минула війна, мине революція. Росія стане вже не тією. Воюємо, гинемо, мучимось. А дерево розвивається так само, як і минулої весни, як багато весен назад. І це дерево й горобці — вся природа — відійшли від мене в страшенну далечінь і там живуть своїм, уже незрозумілим мені життям…

Дашо, навіщо ж усі наші муки? Не може бути, щоб даремно… Ми, жінки, ти, я, — знаємо свій маленький світ… Але те, що відбувається навколо, — вся Росія, — яке це палаюче вогнище! Повинно ж там народитися нове щастя… Якби люди не вірили в це, хіба б вони так ненавиділи, знищували одне одного… Я втратила все… Я не потрібна собі… Але от — живу, тому що соромно, — не страшно, а соромно піти покласти голову під паровоз… прив’язати за гак вірьовку.

Завтра виїжджаю з Ростова, щоб ніщо більше не нагадувало… Поїду в Катеринослав… Там є знайомі. Мені радять стати на роботу в кондитерську. Може, Дашо, приїдеш на південь і ти… Розказують, у Пітері у вас дуже погано…

От різниця: жінка ніколи б не покинула коханого, хай би там хоч кінець світу… А Вадим пішов… Він любив мене, поки був певний себе… Пам’ятаєш, у червні в Петербурзі, — яке сонце світило нашому щастю… Не забуду до смерті блідого сонця на півночі… У мене не залишилось від Вадима жодної фотографії, жодної дрібнички… Немов усе було сном… Не можу, Дашо, не можу збагнути, що його вбито… Напевне, я збожеволію… Як сумно й марно прожите життя…»