Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 253

— А тепер Радянська влада не може їх випустити, раз вони їдуть на імперіалістичний фронт… Поставили вимогу, щоб вони роззброїлись. Вони і збунтувалися…

— Що ж, товаришу Телєгін, невже і з ними будемо воювати?

— Ніхто зараз нічого не знає… Відомості дуже непевні… Думаю, що навряд… Їх усього тисяч сорок…

— Ну, це поб’ємо…

Знову замовкли біля вогнища. Той, хто попросив тютюну в Телєгіна, скоса глянувши, сказав, видно тільки так, для пошани:

— Гнали нас за царя під Саракамиш. Нічого нам не пояснювали: за що повинні бити турків, за що ми повинні помирати. А гори там страшнючі. Подивишся, — ой, думаєш, породила тебе мати не в добрий час… А тепер — не те: ця війна — для себе, запекла… І все зрозуміло, — і хто і за що…

— Ну, от я, скажімо, на прізвище — Чортогонов, — густо промовив другий солдат, підвівшись на лікті, і сів так близько до вогню, що стало дивно, як не загориться у нього борода. Вигляд його був страшний, чорне волосся спадало на лоб, на дубленому обличчі горіли круглі очі.-Два рази був на Далекому Сході, в буцегарнях сидів без ліку за бродяжництво… Отак. Все-таки мене ув’язнили в казарму, військовий білет і — на війну. Шість поранень… От, дивись. — Він заклав пальця в рот, віддер його набік, показав пеньки вибитих зубів. — Примудрився я потрапити в Москву, в лазарет, а тут — і більшовики…

Кінець моїм мукам. Запитання: «Соціальне становище?» Я їм: «Далі не шукайте, я тут, потомствений почесний батрак, роду-плоду не знаю». Як вони засміються! Мені — гвинтівку, мені — мандат. І стали ми в той час обходити місто, шукати буржуїв… Зайдеш у хорошу квартиру, хазяї, звісно, полякаються… Дивишся, де у них що заховано: борошно, цукор… Сволочі, адже бояться, тремтять, а не говорять нічого, хоч ти що… Часом оскаженієш, — не людина, чи що, гладка твоя морда, розмовляй, лайся, благай мене… Гахнеш його матюком, а вони все мовчать… В чому, думаю, річ?.. І так мені стало кривдно — цілий вік мовчав, на них, чортів гладких, працювам, кров за них проливав… І мене за людину не мають… Ось вони, думаю, які буржуї! І стала мене пекти класова ненависть. Гаразд… Треба було реквізувати особняк у купця Рябінкіна. Пішли ми туди вчотирьох з кулеметом, для паніки. Стукаємо в парадне. Через деякий час відчиняє нам акуратненька покоївка, вся, голубонька, зблідла і заметушилась: ах, ах — навшпиньки… Ми її одіпхнули, заходимо в залу, — величезна кімната з стовпами, посередині стоїть стіл, за ним Рябінкін з гостями їдять блини. Діло було в масницю, всі, звісно, п’яні… Це в той самий час, коли пролетаріат гине з голоду!.. Як я гвинтівкою стукнув об підлогу, як я на них за це закричав! Дивлюсь, — сидять, усміхаються… І підбігає до нас Рябінкін, червоний весь, веселий, очі вирячені: «Дорогі товариші, — каже, — я вже давно знаю, що ви мій особняк з усім майном реквізуєте! Дайте доїсти блини, а тим часом сідайте з нами… Це не сором, бо це все народне добро», — і показує на стіл… Ми повагалися, але сіли до столу, держимо гвинтівки, хмуримось… А Рябінкін нам — горілки, блинів, закуски… І говорить, і регоче… Про що він тільки не розказував, все в особах, із шпильками… Гості регочуть, і ми почали сміятися. Пішли жарти про всякі витівки буржуїв, почалися суперечки, але як тільки хто з нас визвіриться, хазяїн глушить його горілкою: чайну склянку, — з іншого посуду не пили… Почали відкубрювати шампанське, і ми гвинтівки поставили в куток… Чортогонов, думаю, чи це ти ходиш по залі, чіпляєшся за стовпи? Пісень почали співати хором. А надвечір поставили на ганку кулемет, щоб ніхто сторонній не вдерся. Півтори доби пили. Надолужив я за все моє безсловесне життя. Але все-таки Рябінкін нас одурив, — от спритний купець!.. Поки ми гуляли, він встиг, — покоївка йому допомагала, — всі брильянти, золото, валюту, різні коштовні речі переправити в надійне місце… Реквізували ми тільки стіни та меблі!.. Вже коли з нами прощався Рябінкін, з похмілля, звичайно: «Дорогі товариші, беріть, беріть усе, мені нічого не шкода, з народу я вийшов, в народ і повернусь…» І того ж дня зник за кордон. А мене — в Чеку. Я їм: «Винуват, розстріляйте». За несвідомість тільки й не розстріляли. А я й тепер радий, що погуляв… Є що згадати…