Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 195

Даша все мовчала. Він помішав жар у грубці. Сидячи навпочіпки перед дверцятами, сказав:

— Розумієш, чому це я кажу?.. Треба кудись хитнутися. Сидіти і ждати, поки воно все зробиться, якось, знаєш, незручно… Сидіти над шляхом, просити милостині — соромно. Я здорова людина. Я не саботажник… У мене, по совісті кажучи, руки сверблять…

Даша зітхнула. Повіки її сплющились, з-під він поповзла сльоза. Іван Ілліч засопів:

— Звичайно, насамперед треба вирішити питання про тебе, Дашо… Тобі треба знайти сили, стрепенутися… Адже так, як ти живеш, це згасання.

Він не стримався — роздратовано підкреслив це слово: згасання. Тоді Даша промовила жалібним дитячим голосом:

— Хіба я винна, що не вмерла тоді! А тепер заважаю вам жити… Ви лимон приносите… Я ж не прошу…

«От, поговори з нею!» Іван Ілліч походив по кімнаті, постукав нігтями по запітнілій шибці. Крутився сніг, співала завірюха, мчав лютий вітер з такою силою, наче випереджаючи самий час, летів у майбутні часи сповіщати про незвичайні події. «За кордон її відправити? — думав Іван Ілліч. — У Самару, до батька? Як усе це трудно… Але так жити не можна далі…»

Дашина сестра, Катерина Дмитрівна, завезла чоловіка, Вадима Петровича Рощина, в Самару до батька, де можна було спокійно переждати до весни, не тремтячи за кожен шматок хліба. До весни, звичайно, більшовики повинні були скінчитись. Лікар Дмитро Степанович Булавін намічав навіть точні дати, а саме: між закінченням морозів і початком весняного бездоріжжя німці розгорнуть наступ по всьому фронту, де мітингували залишки російських армій, а солдатські комітети серед хаосу, зрадництва і дезертирства марно намагалися знайти нові форми революційної дисципліни.

Дмитро Степанович постарівся за ці роки, жив абияк і ще більше говорив про політику. Він надзвичайно зрадів, коли приїхала дочка, і зараз же взяв у політичну обробку Рощина. Цілими годинами сиділи вони в їдальні за самоваром (двовідерною погнутою машиною, що пропустила через нутро своє ціле озеро окропу і від старості призвичаїлась, — тільки кинь у неї жаринку, — довго співати провінціальних самоварних пісень). Дмитро Степанович, одягнений дуже неохайно, забрезклий і гладкий, з сивими нечесаними кучерями, курив смердючі цигарки, кашляв, червонів і говорив, говорив…

— Країнонька наша провалилась к чортовій матері… Війну ми йрограли, еге ж… Не в прогнів сказати вам, пане підполковнику. Треба було в п’ятнадцятому році укладати мир, еге ж… Іти до німців у кабалу й виучку. І тоді б вони нас дечого навчили, тоді б ми ще могли стати людьми. А тепер кінець, еге ж… Медицина, як то кажуть, в цьому випадку безсильна… Облиште, будь ласка!.. Чим ми будемо оборонятися, — вилами-трійчатками? Цього ж літа німці займуть усю південну і середню смугу Росії, японці — Сибір, мугирів наших із знаменитими трійчатками заженуть у тундри до Полярного кола, і почнеться порядок, і культура, і шанобливе ставлення до особи… І буде у нас Русланд… чим я дуже задоволений, еге ж…