Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 194

До їх гарячого жару люди збиралися, як у давні часи до вогнища, — гріли померзлі руки, ждучи, коли затанцює накривка на чайнику. Вели розмови, на жаль, ніким не записані. Присунувши ближче пошарпане крісло, професори, оброслі бородами, у валянках і пледах, писали дивні книги. Прозорі від голоду поети складали вірші про любов і революцію. Змовники, сівши тісним колом, прихиливши один до одного голови, пошепки передавали вісті, одна за одну дивніші, фантастичніші. І багато розкішних старовинних меблів вилетіло через залізні труби димом у ці роки.

Іван Ілліч дуже поважав свою грубку, замазував щілини на ній глиною, чіпляв під труби бляшанки, щоб дьоготь не капав на підлогу. Коли закипів чайник, він вийняв з кишені пакет і насипав багато цукру в склянку. З другої кишені вийняв лимон, який чудом потрапив йому до рук сьогодні (виміняв за рукавиці у інваліда на Невському), приготував солодкий чай з лимоном і поставив перед Данією.

— Дашенько, тут з лимончиком… А зараз я налагоджу кліпавку.

Так називався пристрій з бляшаної баночки, де в соняшниковій олії плавав гнотик. Іван Ілліч приніс кліпавку, і кімната сяк-так освітилась.

Даша вже по-людськи сиділа в кріслі, сьорбала чай. Телєгін, дуже задоволений, сів поблизу.

— А знаєш, кого я зустрів? Василя Рубльова. Пам’ятаєш, у мене в майстерні працювали батько й син Рубльови? Страшні мої приятелі. Батько — з хитрющим оком, — одна нога на селі, друга на заводі. Цікавий тип! А Василь тоді вже був більшовиком, — розумний, злий, як чорт. У лютому перший вивів наш завод на вулицю. Лазив по горищах, розшукував городових; кажуть, сам засік їх мало не півдюжини… А після Жовтневого перевороту став велика цяця. Так от, ми з ним і поговорили… Ти слухаєш мене, Дашо?

— Слухаю, — сказала вона. Поставила порожню склянку, підперлась худим кулачком, дивилась на плаваючий вогник кліпавки. Сірі очі її були байдужі до всього на світі. Обличчя витягнуте, ніжна шкіра здавалась прозорою, носик, такий колись незалежний, навіть легковажний, загострився.

— Іване, — сказала вона (мабуть, для того, щоб висловити подяку за чай з лимоном), — я шукала сірники, знайшла за книжками коробку з цигарками. Якщо тобі треба…

— Цигарки! Та це ж ще старі, Дашенько, мої улюблені! — Іван Ілліч перебільшено зрадів, хоч коробку з цигарками сам заховав за книжки на чорний день. Він закурив, скоса поглядаючи на Дашин неживий профіль. «Вивезти її треба, якнайдалі звідси, до сонця».

— Ну, так от, поговорив я з Василем Рубльовим, і він мені дуже допоміг, Дашо… Я не вірю, щоб ці більшовики так раптом і зникли. Тут корінь у Рубльові, розумієш?..

Дійсно, їх ніхто не обирав. І влада їхня — на волосинці, тільки в Пітері, в Москві та по деяких губернських містах… Але тут весь секрет у якості влади… Ця влада зв’язана кров’яною жилою з такими, як Василь Рубльов… Їх небагато на нашу країну… Але у них віра. Якщо його левами й тиграми цькувати або живцем палити, він і тоді з захопленням заспіває «Інтернаціонал»…