Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 149
Олексій Толстой
— Що, Рубльов, стаканчики, бач, з брачком?
Старий усміхнувся, хитнув убік ріденькою борідкою і хитро, щілинками очей, скоса глянув на Телєгіна.
— Це правда, що з брачком. Бачите, як вона працює? — Він поклав руку на зелений від жиру стовпчик, по якому сковзала рама преса. — Вона дрижати починає. Це чортовиння викинути б давно пора.
Молодий робітник біля горна, син Івана Рубльова, Васька, засміявся:
— Багато б треба звідси повикидати. Заіржавіла машина.
— Ну, ти, Василю, не дуже, — сказав Струков весело.
— Ото ж бо, що не дуже. — Васька труснув кучерявою головою, і худе, трохи вилицювате обличчя його, з чорними вусиками і злими, пильними очима, вишкірилось злісно й самовпевнено.
— Найкращі робітники в майстерні, — відходячи, неголосно сказав Струков Івану Іллічу. — Прощавайте. Сьогодні їду в «Червоні бубонці». Ніколи там не бували? Чудовий шинок, і вино дають.
Телєгін з цікавістю почав придивлятись до батька й сина Рубльових. Його вразила тоді в розмові майже умовна мова слів, усмішок і поглядів, якими обмінявся з ними Струков, і те, як вони втрьох наче випробовували Телєгіна: наш він чи ворог? З особливої легкості, з якою в наступні дні Рубльови заходили з ним у розмову, він зрозумів, що він — «наш».
Це «наш» стосувалось, мабуть, навіть і не політичних поглядів Івана Ілліча, які були у нього непродуманими й невиразними, а скорше того почуття довір’я, що виникало в кожного у його присутності: він нічого особливого не говорив і не робив, але було ясно, що це чесна людина, добра людина, наскрізь ясна, своя.
У нічні чергування Іван Ілліч часто, підходячи до Рубльових, слухав, як батько й син починали сперечатись.
Васька Рубльов був начитаний і тільки й міг говорити, що про класову боротьбу та про диктатуру пролетаріату, причому висловлювався книжно і спритно. Іван Рубльов був старообрядець, хитрий, зовсім не богобоязливий старичок. Він говорив часом:
— У нас, в Пермських лісах, по скитах, у книгах усе написано: і ця сама війна, і яка од війни буде руїна, — вся земля наша розориться, і скільки залишиться народу, а народу залишиться дуже мало… І як вийде з лісів, з одного скиту, людина, і стане землею правити, і правитиме страшним божим словом.
— Містика, — говорив Васька'.
— Ах ти, шибеник, нечема, слів нахапався… Соціалістом себе називає!.. Який ти соціаліст — станичник! Я сам такий був. Йому аби тільки дорватися, — шапку на вухо, в очах усе перевертом, лізе, горлає: «Вставай на боротьбу…» З ким, за що? Пеньок осиковий.
— Бачите, як старичок висловлюється, — вказуючи на батька великим пальцем, говорив Васька, — анархіст найвредніший, в соціалізмі ні бе ні ме не розуміє, а мене в порядку заперечення щоразу лає.
—. Ні, — перебив Іван Рубльов, вихоплюючи з горна болванку, що бризкала іскрами, — ні, панове, — і, описавши нею півколо, вправно підставляв під стрижень преса, що опускався, — книжки ви читаєте, та не ті читаєте, які потрібно. А смиренності нема ні в кого, про це вони не думають… Не розуміють вони, що кожна людина повинна бути духом убога в наші часи.