Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 151

Шинок містився в підвалі. Склеписта стеля і стіни були розмальовані барвистими птахами, немовлятами з розпусними личками і багатозначними закрутками. Було гамірно й димно. На естраді сидів маленький лисий чоловік з нарум’яненими щоками й перебирав клавіші рояля. Кілька офіцерів пили міцний крюшон і пускали голосні зауваження про жінок, які входили. Кричали, сперечались присяжні повірені, причетні до мистецтва. Голосно реготала цариця підвалу, чорноволоса красуня з припухлими очима. Антошка Арнольдов, крутячи пасмо волосся, писав кореспонденцію з фронту. Коло стіни, на підвищенні, схиливши п’яну голову, дрімав родоначальник футуризму — ветеринарний лікар з перекривленим сухотним обличчям. Хазяїн підвалу, колишній актор, довговолосий, лагідний і завжди п’яний, з’являвся часом у бічних дверях, дивлячись божевільними очима на гостей, і зникав.

Струков, що захмелів від крюшону, говорив Івану Іллічу:

— Я чому люблю цей шинок? Такої гнилі ніде не знайдеш — просто втіха!.. Дивись — он у кутку сидить одна — худа, страшна, ворушитися навіть не може: істерія в останньому градусі, — має надзвичайний успіх.

Струков коротко зареготав, сьорбнув крюшону і, не витираючи м’яких, відтінених татарськими вусиками губів, продовжував називати Івану Іллічу імена гостей, вказувати пальцем на невиспані, хворобливі, напівбожевільні обличчя.

— Це все останні могікани… Залишки естетичних салонів. Га! Пліснява ж яка. Га! Вони тут закупорились — і вдають, ніби ніякої війни немає, все по-старому.

Телєгін слухав, дивився… Від задухи, тютюнового диму й вина все здавалось ніби уві сні, паморочилась голова… Він бачив, як кілька чоловік обернулось до вхідних дверей; розліпив жовті очі ветеринарний лікар; висунулось з-за стіни божевільне обличчя хазяїна; напівмертва жінка, що сиділа збоку коло Івана Ілліча, підвела сонні повіки, і раптом очі її ожили, з незрозумілою жвавістю вона випросталась, дивлячись туди, куди і всі… Несподівано стало тихо в підвалі, упала й задзвеніла склянка…

На вхідних дверях стояв середній на зріст літній чоловік, виставивши вперед плече, засунувши руки в кишені сукняної чумарки. Вузьке обличчя його з чорною висячою бородою весело усміхалось двома глибокими звичними зморшками, і поперед усього обличчя горіли сірим світлом уважні, розумні, пронизливі очі. Так тривало з хвилину. З темряви дверей до нього наблизилось друге обличчя, чиновника, з тривожною усмішкою, і прошепотіло щось на вухо. Чоловік нехотя зморщив великого носа:

— Знов ти з своїми дурощами… Ах, набрид! — Він ще веселіше оглянув гостей у підвалі, мотнув бородою і сказав голосно, протяжним голосом: — Ну, прощавайте, дружки веселі.

І зараз же зник. Грюкнули двері. Весь підвал загув. Струков вп’явся нігтями в руку Івана Ілліча.

— Бачив? Бачив? — промовив він задихаючись. — Це Распутін,

XXXIII

О четвертій годині ранку Іван Ілліч ішов пішки з заводу. Була морозна груднева ніч. Візника не траплялось, тепер їх трудно було діставати навіть у центрі міста в таку годину. Телєгін швидко йшов посеред безлюдної вулиці, дихаючи парою у піднятий комір.