Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 64

— Поліземо? — Ігор кивнув головою в бік кручі.

Чекерс зміряв скелю поглядом: вона здавалася заввишки метрів сорок — сорок п’ять, з поправкою на аберацію — не більше тридцяти. Невисоко, але лізти туди не було жодного сенсу — немає ні приладів для дослідження, ні хоча б фотоапарата. Навіть ландшафтом з висоти не помилуєшся — не та видимість… Але сперечатися з Красновим не хотілося, й пілот погодився.

Дертися на скелю виявилося навдивовижу зручно. Досить було відштовхнутися ногою від найнезначнішого виступу, як тіло злітало вгору, й відразу на метр ближчою ставала поверхня моря, така незвична, якщо дивитися на неї не з повітря, а з дна, — м’який перламутровий купол, що погойдувався десь високо над головою.

Трохи нижче від вершини вони зупинилися і всілися на округлий прискалок, який немов спеціально вирубали у скелі й перетворили в лавку на оглядовому майданчику. На цій глибині було значно світліше, сонце тут не висіло боязким розсіяним туманом, а господарювало нарівні з океанськими течіями, запускаючи у воду яскраві стріли світла, розсипаючи різноколірними лелітками навколо кручі хороводи риб’ячої дрібноти, підживлюючи соковито-рожевою барвою коралові кущі.

Сидіти на підводній лавці було добре й спокійно, навіть краще, ніж у невагомості: не турбувала повна відсутність сили тяжіння.

— Так, Бобе, я знаю, що винен, — звернувся до Чекерса Ігор. — Не можна було спускатися до самої поверхні, Але хто міг припустити… — Еколог відірвав від скелі крупну оранжеву черепашку, схожу на розтулений медальйон. Втративши під собою звичну кам’яну опору, коротка товста «нога» молюска перелякано сховалася у свій будиночок і закрила стулки-віконниці. — Якби ти бачив ту черепаху, Бобе. Монстр, справжній монстр. Розміром не менша від нашого дискольота. А шия! В порівнянні з нею у нашої жирафи голова росте просто від плечей. Ох, відчуваю, чекають нас іще сюрпризи на Кайобланко…

— Накаркав… — не приховуючи неспокою, сказав Чекерс, торкаючи еколога за рукав.

Із глибини спливала важка, масивна тінь. Піднявшись до рівня, де сиділи люди, вона зупинилася трохи віддалік навпроти, немов спеціально даючи себе як слід розгледіти. Це була двометрова, товста, мов колода, рибина навдивовижу м’якого, ніжного кольору: від спини до чорних ромбиків бічної лінії сріблясто-рожева і з оранжево-жовтим, у яскраво-червоних плавцях, черевом. Дрібно тремтів вузький миневий хвіст. Витягнута, мов у баракуди, качина морда закінчувалася довгою напіввідкритою пащею, в якій зовсім не миролюбно загиналися назад рідкі собачі ікла. Крихітні круглі очиці поглядали навколо тьмяно і мляво, неначе даючи зрозуміти всім, хто тут господар.

Чи то показна байдужість непроханої гості, чи то мисливський азарт і голод перешкодили менш крупним рибам вчасно відчути близьку небезпеку. Одна з досить великих риб, забувши будь-яку обережність, кинулася за мальком, і в частку миттєвості з баракуди злетіла її вдавана байдужість. Кидок, короткий рух зубастих щелеп, і вниз, викидаючи з перекушених артерій цівки бурої крові, пішов м’ясистий хвіст — усе, що залишилося від двокілограмового окуня. Стрепенувшись усім тілом, немов у судомі, баракуда заковтнула здобич, пірнула за планеруючим на дно хвостом, підібрала його й неспішно рушила у бік людей.