Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 101

Я дізнався, що записані ненецькі перекази про низькорослий народ, який займається чаклунством і уникає спілкування зі звичайними людьми, хоча іноді й лікує їх, обмінюється товарами й навіть укладає шлюби. І народ цей ненці називають… Як? Правильно, сиртя!

Отож те, про що розповідав нам Апіцин, не слід вважати лише казкою. Відкрий докладну мапу узбережжя Баренцового моря від Каніна до Ямалу, і ти виявиш там мис Сиртя-саля, сопку Сиртя-седа, річку Сиртя-яха, озеро Сиртя-то…

До речі, я знайшов легенду про озеро сиртя: нібито в ньому живуть злі духи, що живляться вони рибою, а коли риби не вистачає, викидають із озера промінь світла і вирушають по ньому на полювання. Звичайну людину ці духи з’їдають без розмов, разом з собаками й оленями. Лише сиртя вміють знаходити з ними спільну мову…

Отож, старий, канінські «видіння» мені тепер уявляються дещо інакше.

Ага, найголовніше. Нещодавно я відвідав гіпнотизера, нашого професора-психотерапевта Маканіна. Перевіряв, що мені приверзлося після того відварчику, яким мене пригостила Пуйме, а що бачив насправді. Так от: Маканін запевняє, що ніяких галюцинацій не було. Все — дійсність! Як тобі?

І ще один цікавий нюанс… Пам’ятаєш, я розповідав про гірське озеро поряд з печерою, в якому вночі плавав місяць? Я ще дуже романтично порівнював плаваюче віддзеркалення з листом. То про всяк випадок я перегорнув календарі. І що ж з’ясувалося? Тієї ночі на небі місяця взагалі не було, так що в озері «місячний лист» плавати ніяк не міг. Що ж тоді світилося? Не знаю. Але в голові крутиться легенда про чортів, що гуляють по світловому променю, знищуючи навколо все живе. Можливо, це Священне Вухо й насилало на сиртя хвороби? Хороший, одначе, подаруночок від мудрих чужоземців!

Обіймаю. Буду в Москві через тиждень і відвідаю.

P. S. Ага, ось що іще. Під гіпнозом я, здається, пригадав дорогу до Сиртя-мя. Які в тебе плани на відпустку?»

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1989. — № 7.}

ШОСТИЙ ТРОФЕЙ

Закінчивши сеанс зв’язку, Стас іще трохи посидів у радіорубці, уявляючи собі, як дружина й син купаються в такій далекій Мексиканській затоці. В його уяві виник жовтий, порослий кокосовими пальмами язик пляжу, строкаті «грибки», лавочки, сотні галасливих, веселих людей, що вибралися на пару днів відпочити у Варадеро. Хороше… Але не до його смаку. Завзятому риболовові потрібен не такий відпочинок…

Стас труснув головою, немов відганяючи непроханий швидкоплинний смуток, і лунко закрокував по коридору. Підійшов до дверей, розчинив їх і з задоволенням вдихнув на повні груди. Чудове повітря. Свіже, ледь вологе, із запахом квітів і прілої трави. Нітрохи не гірше, ніж на Землі.

Стас усівся на верхню сходинку трапа, звісивши ноги, і ще раз подумки похвалив себе, що посадив ракету саме тут, на цьому горбику.

Місце й справді було вибране надзвичайно мальовниче. Уздовж широкої, мов озеро, річки тягнулася до болю в очах пістрява заплава — соковита зелень високої, у зріст людини, трави, золотисті плями піщаних дюн та мілин і квіти, всюди квіти…